Думи старика
Шрифт:
Внуки мої дорогі!
Я виджу вас і люблю вас. Але ви вже не нагадуєте мені мій дитинний вік. Ви чимсь досконаліші, дозріліші й виразніші в почуваннях і думках своїх. Чимсь більше зложені, але й повніші свого буття. В вас душа збільшена матір’ю вашою.
Але заразом бачу я віддалення доньки моєї від мене й віддалення ваше від матері вашої! Глядіть за собою й не стратьте з очей те золоте пасмо, що в’яже її до мене, а вас до неї - і тим до народу нашого, як стратив його з очей син мій нещасний, через що на личку
Співайте ті пісні, що я їх дитиною співав, що передав їх матері вашій, а вона передала їх вам, а коли вас доля розкине бутно тут і там,- по піснях тих пізнаєте себе, і відживе й мати ваша, і дід, і прадід, і всі приналежні до нас...
Розумієте?
І що я ще хотів сказати?
Не знаю. Може, вже й усе сказав. Але слухайте...
Давно старались люди закони природи відкрити. Тепер стараються відкрити закони душі, а далі... але тут і сліду, й пам’ятки про мене не буде,- відкриють закони суспільства.
Дідо замикав і тиснув у собі чуття й боявся зніжнення - внуки стараються загартувати ту несміливість і вказують на найтоншу, найдрібнішу ноту в душі своїй...
Але, може, воно й добре так. Може, тому й збільшається душа ваша...
Я остався як дуб-великан у молодім лісі, і бачу, як ліс розвивається і в що вершини розвиваються.
Дітоньки! Ви не зважаєте на мене, а я вас заєдно бачу. Ви так собою зайняті, що забули слова божі: «Любити ближнього, як себе самого». Ви любите ближніх лиш через свою особистість. Ваша особистість заслонює вам той широкий горизонт, що його Христос отворив любов’ю своєю...
Дітоньки!
Я про вас думав, як моя душа до відходу клонилася.
Кожний, що переходить у вічність, є віщуном...
Пасма золотого не губіть за собою... щоб не згубили сліду матері вашої, і батька, і діда, і прадіда... а будучність ваша не розіб’ється. Я її бачу в золотих зарисах, імлою покриту, бачу, як ваші душі збільшаються і як ви... мов ті дрібні мурашки, доходите до неї...
Я молюся за ті збільшені душі ваші.
III
Голубе мій білий!
Ти літаєш у зеленім лісі і місця не маєш. Стрічаєшся з людьми то тут, то там, а ніде ще не осів, щоб дати білим крилам відпочинок.
Але щоб я сказав, що мені тому душа з жалю за тобою в’яне, то не скажу. Літаєш - бо сильна; літаєш - самітна, бо свою самоту собою заповняєш.
Ти, наймолодша моя, осталась одна без товариша в житті. Хто винен?.. Ніхто; тобі це було суджене змалку.
Кажуть... нема судьби, все припадкові полишене. Але я тобі кажу, в кого стільки літ очі отворені, які не одну долю переслідили в її бігу й розвою,- що вона є. Та так і є. В характері існує.
Ти шукала передусім душі, подібної собі, а не найшла. Тут і там дотикалась її своєю душею, але в цілковиту гармонію зіллятись не могла.
Так я бачу тебе, мені здається, що своєю душею ти тип будучини. Не силою ума свого, а почуванням своїм не сучасна ти.
І виджу дальше.
Від способу почування зависить довша або коротша молодість жінки, і що колись настане час, в якім та її молодість, ті її «літа ласки» стануть нараз самі з себе продовжені. Внутрішня краса душі стає чимраз більше тією властивою потугою (і в любові), що бере верх, яку досі в оковах держали. Негарне чоло дівоче не могло досі донедавна дожидати іншого від мужчини, як кулі в лоб. А скільки їх є тепер, тих негарних, а премудрих голівок, що тепер живуть і процвітають на підставі внутрішньої душевної своєї краси і доброти? А багато жінок - самі вадили й довго не допускали мужчин відкривати душу в жінці!
Але не це хотів я сказати. А от що:
Я вже не годен своєю любов’ю тебе охороняти. Сила зів’яла, а чорний ангел жде на мене, і я хочу передати тебе опіці ближніх твоїх.
Братці мої!
Я передаю вам свою наймолодшу самітну дитину під опіку. Не забудьте оці слова мої, що я її вам полишаю. Опікуйтесь нею так, щоб вона не відчувала, що осталася сиротою, без батька й матері, і в неї товариша нема. Опікуйтесь нею без наруги, без жорстокості, сучасної й минувшої безсердечності, що в жінці шанує лиш одну молодість, а душі не бачить; шануйте її тією любов’ю, про яку розказав нам св. апостол Іоанн, що вона терпелива, независна, не поступає нескромно, що не гороїжиться, не честолюбива, що не самолюбна, що не огірчається, не думає про нічого злого, що не радується несправедливості, але тішиться правдою. Що зносить усе, вірить усе, надіється всього, терпить усе. Що вона не устає ніколи, наколи б навіть і всі віщування устали; бо й справді, наколи б ви все добро своє розложили у ніг її і дали й тіло своє спалити, а не подали їй любові,- то все те не помогло б вам нічого...
В оці слова складаю я просьбу свою до вас, братці мої,- про опіку над наймолодшою самітною дитиною моєю...
Голубе мій білий!
Спинайся, над чим сила твоя дозволяє тобі.
Не криви душу свою і не замикай її, щоб осталася вільною тайною для ближніх твоїх, бо вічною тайною для них остануться закони душі тієї і зворушення її в широкім смислі слова,- і будеш невільницею вузьких традицій, що обмежують жизнь твою на однім полі, і односторонньою матір’ю, як сина здобудеш.
Дітоньки!
Ви на мене не зважаєте, а я вас заєдно бачу. Як той дуб, старезний великан, у молодім ліску, так остався я між вами і бачу кожний рух ваш, і укладаю, і формую його в будучність вашу.
Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла, і золотої нитки не згубіть...
Молюся за вас…
Чернівці, 17 березня 1903 р.