Дві хвилини правди
Шрифт:
Я кинувся до хазяйського помешкання…
– Ваша дружина виїхала ранком до райцентру, - знизала плечима хазяйка, - Я відмовляла її - дорога зара погана. Але вона сказала, що їй необхідні якісь речі… Косметика… Чи ще щось подібне…
«Косметика», «сказала»? Що за маячня?!.
– Моя дружина не розмовляє і не користується косметикою!
– вигукнув я.
– Вона так сказала!
Дурниці. Брехня. Я повернувся до флігеля і почав чекати.
…Я втратив всі відчуття реальності. Ходив до лісу, до нашого місця і там голосно вив.
Наступного дня я попрощався з господарями і почав спускатися. Скільки йшов, не знаю.
На одному з віражів на дні озера в глибині вузької вущелини побачив жовтий капот машини. Тої машини, яку ми так весело фарбували влітку, вже знаючи, як нам добре разом…
Не пам’ятаю, як дістався найближчого міста, як їхав у потягах, з яких мене зсаджували люди у формі. Їхні удари в обличчя і теплі струмені крові сприймав, як ознаку того, що ще живий. Я втратив голос і можливість розуміти людську мову. Не міг бачити і чути людей. Підбирав «бички» і палив, сідаючи перепочити біля смітників. Нарешті із подивом побачив у вікні чергового потягу, в якому простояв ніч в тамбурі, обриси столичного вокзалу. Побрів містом. Кілька разів наздоганяв силует у схожій шубі, одного разу навіть вчепився в комір і розвернув жінку обличчям до себе - вона дала мені ляпаса і втекла. Якийсь чоловік з усієї сили штовхнув мене і я здорово вдарився головою о скло вітрини. Повільно осідаючи на землю, бачив у чорному склі якусь потвору в брудній розірваній куртці. З магазину вискочила жінка і сказала: «Геть звідси, блохастий!»
Якимось дивом дістався свого будинку. І, не знімаючи одягу, ліг на підлозі…
Теж не уявляю, скільки так пролежав, але коли підвівся, кістки мої боліли, ніби я встав з могили.
Я не знав, що фільм було вже знято і з величезним успіхом продемонстровано у всіх кінотеатрах країни. І це був лише початок.
Потім мої боси купили мені квартиру. І білий костюм для презентацій, в якому я і з’їздив до Єви…
…
Сцена 20
НАТ. ІНТ. ДЕНЬ. ТРАСА. САЛОН АВТО
По трасі їде автомобіль. Довкола - довгі лани із соняшником. Дощ. Ганна, Алекс.
ГАННА: Я стала черствіти… (прим. ред - вирізати ім’я - виправити на «Алексе»). Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я - штучна паляниця, котра лежить за склом в музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно - слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. (Прим. ред - вирізати речення) Мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. (Прим. ред - вирізати до кінця монологу)
АЛЕКС: Не знав, що ти така
ГАННА: Я хочу все кинути. Купити трейлер і ось так їхати - світ за очі…
АЛЕКС (посміхається):… а коли закінчаться гроші - пограбувати сільский клуб?
ГАННА (посміхається): Не обов’язково! Можна красти картоплю… Полювати… Рибалити… Ось це і буде середньовіччя.
АЛЕКС: Поглянь, зайко, на свої нігті. Де тобі підправлятимуть манікюр? В Недогарках чи Козятині?
ГАННА: Смієшся? А я, до речі, кажу правду…
АЛЕКС: Я теж…
Авто проїжджає повз невеличку придорожну кав’ярню і знижує швидкість
ГАННА (читає назву кав’ярні): «Чи-ка-го»… Господи, це ж треба! І тут - Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати в кукурудзі…
…
Сцена 90
НАТ. НІЧ. СТАДІОН
Глибока темрява, в якій по черзі починають вмикатися невидимі софіти - «клац-клац-клац». В темряві виникають довгі порожні сидіння на велетенському круглому просторі. Останній софіт висвітлює скулену постать Героя. Той затуляє обличчя руками. Камера повільно віддаляється… Все далі, далі, далі…
Стадіон перетворюється на кратер безлюдної планети, оточеної темрявою.
Кінець фільму
…Я влізаю у ванну. Вода давно прохолола. Але мені байдуже. Я згадую фінал - почергове клацання величезних невидимих ліхтарів. І раптом мене будоражить шалена думка: а якщо з’омка триває?!!
Я озираюсь по всіх кутках ванної кімнати - вона велетенська, мов той стадіон, розкішна, шикарно обладнена. В підвісну стелю вмонтовано безлч маленьких світильників. Купа вимикачів…
Я почергово натискаю на кожен.
Спочатку гасне нижнє, потім верхнє світло - «клац-клац-клац». Залишається ще три лампочки - прямо над ванною. Котра з них стежить за мною? Я клацаю останнім вимикачем і занурююсь в темряву, потім - у воду.
В темряві намацую лезо. Вони не дочекаються!
Заплющую очі…
Переді мною виникають якісь нечіткі сюжети, кольорові інтеграли, чорні і теракотові плями, як на старій плівці. Мені стає тепло, навіть гаряче в цій холодній воді. Інтеграли і плями виструнчуюються, чіткішають і здалеку, ніби з останнього ряду в кінотеатрі, я бачу, чим закінчується фільм: по сходах будинку підіймаються дві жінки. Зупиняються перед дверима, на яких я бачу номер своєї квартири.
Одна простягає руку до гудзика і нерішуче завмирає.
– Звони!
– каже Аугустина, - Він чекає на тебе…
– Я знаю, - каже Соломія, - Я все знаю…
І натискає на гудзик дзвінка…
Хеппі енд.
Я напружую слух. Я майже вірю, що чую його…