Дві Вежі

Толкин Джон Рональд Руэл

— Важке питання, — сказав Гандальф. — Я знаю небагато, дрібну частинку його історії, і то вона б зайняла багато часу, а нам його не можна гаяти. Древес, чи Фангорн — опікун і наставник цих лісів, старший не лише серед ентів, але й узагалі серед усіх, хто живе зараз під сонцем Середзем'я. Сподіваюсь, ти ще познайомишся з нимі Леголасе. Меррі й Піну пощастило, вони зіткнулися з Древесом тут, на цьому карнизі, два дні тому, і він забрав їх до своєї оселі біля підніжжя гір. Древес часто відвідує цей стрімчак, коли відчуває тривогу чи отримає погані новини. Чотири дні тому я бачив, як він блукав лісом; він теж мене помітив, навіть зупинився, але я не заговорив з ним — цє було сили після

бою з Оком Мордору. Та й він теж не покликав мене.

— Можливо, він прийняв тебе за Сарумана, — припустив Гімлі. — Отже, ви з ним добрі знайомі? Я ж бо вважав, що він небезпечний… [88]

— Я теж буваю небезпечним, і навіть дуже, кхикнув Гандальф. — Нікого небезпечнішого за мене ви не зустрінете, хіба що зіткнетеся з Чорним Володарем. І Арагорн небезпечний, і Леголас. Тебе оточують Небезпечні істоти, Гімлі, син Глоїна, та й сам ти дещо небезпечний. Звичайно, у лісі Фангорну багатьом буде непереливки, особливо любителям махати сокирою. Але зазвичай Древес мудрий та добрий. Тільки зараз його гнів, що повільно накопичувався, скипів та виплеснувся з чаші терпіння, затопивши весь ліс. Звістка, принесена гобітами, стала останньою краплею, що переповнила чашу… Трапилося нечуване за багато століть: енти прокинулися від дрімоти і згадали про свою силу.

— Гщо ж вони зроблять? — здивовано запитав Леголас.

— Не знаю. Вони, мабуть, і самі ще не знають. Хотів би я вгадати — що!

Маг замовк і опустив голову. Промінь сонця впав крізь розрив між хмарами на його руки, що лежали на колінах долонями вгору; світло наповнило його долоні, наче келих. Ганадальф похитав головою і повернувся до друзів.

— Наближається полудень, — сказав він. — Нам чає іти.

— Ми підемо по гобітів до Древеса? — запитав Арагорн.

— Ні, нам у інший бік. Надія — ще не перемога. Насувається війна, в якій остаточну перемогу забезпечить лише Перстень Влади. Інакше ми багато чого втратимо, а може, і все… Я — Гандальф, Гандальф Білий, але Чорний поки що сильніший за мене…

Він підвівся й, прикривши очі рукою, подивився на схід, наче бачив удалині щось, недоступне для його супутників. Похитав головою.

— Ні, - сказав він ледь чутно. — Нам до нього вже не дістати. Ну й добре: у всякому разі, не доведеться опиратися спокусам Персня. Підемо назустріч небезпеці і пам'ятатимемо, що ще гірша, смертельна небезпека поки що відступила від нас…

Він знову повернувся до товаришів:

— Не жалкуй про вибір, зроблений тобою в долині Емін-Мейл, Арагорне, сине Арахорна! І не називай вашу подорож даремною. Тепер ти можеш переконатися, що обрав правильно: удача буде тобі нагородою. Ми зустрілися вчасно. Твоє зобов'язання перед гобітами виконане, час згадати про слово, яке ти дав Еомерові. Йди в Едорас, [89] ти потрібний там. Андрілу час вступати до битви. Рохан охоплений війною, але ще більше лихо охопило Золотий Палац Теодена.

— Отже, ми не побачимося з нашими малюками? — засмутився Леголас.

— Потерпи, не все одразу. Ідіть, куди вас кличе обов'язок, і зберігайте надію. Я теж вирушу до Едораса.

— Далека дорога й важка, — сказав Арагорн, — навіть для міцних ніг. У такий спосіб війна скінчиться раніше, ніж ми туди встигнемо…

— Побачимо, побачимо, — сказав Гандальф. — Чи хочеш іти зі мною?

— Авжеж. Тільки мені здається, ти здатний випередити нас, якщо забажаєш!

Арагорн підвівся й уважно подивився на Гандальфа. Леголас та Гімлі мовчки спостерігали за ними. Арагорн, у сірому ельфійському плащі, з рукою на ефесі меча, високий і суворий, наче король, який зійшов на невідому землю з корабля, а навпроти нього — старий маг в одязі, що ніби зсередини сяяв незвичайною білизною, згорблений

і наче слабенький, але володів він силою могутнішою, ніж влада королів.

— Що ж, чи правий я? — вимовив нарешті Арагорн. — Чи насправді можеш ти потрапити всюди, куди забажаєш, швидше за мене? Навіщо нам розділятися? Ти наш ватажок. У Чорного Володаря дев'ятеро вершників, у нас — один, але це — Білий Вершник. Він пройшов вогонь та воду в надрах землі, і Ворог здригнеться перед ним. Ми підемо за тобою, куди б ти не повів.

— Так, ми готові йти за тобою, — сказав Леголас. — Тільки розкажи, що було з тобою в Морії, як ти вибрався звідти?

— Ми гаємо час, — відмахнувся Гандальф. — Я й за рік не перекажу вам усього.

— Розкажи скільки можна, скільки вважатимеш за потрібне! — попросив Гімлі. — Хоча б як ти впорався з Барлогом!..

— Не згадуй про нього! — різко обірвав його Гандальф, зморщившись, наче від болю.

— Я довго, довго падав додолу, — почав він повільно, неначе із зусиллям викликаючи в пам'яті картини минулого [90]. — Я падав, і він падав разом зі мною. Його жар опалював мене. І разом ми полетіли в глибоку темну воду…

— Глибока прірва під мостом Даріна, — шепнув Гімлі, - ніхто не міряв її…

– І все ж у цієї прірви є дно, і туди не сягає ні світло сонця, ні світло мудрості, - сказав Гандальф. — Полум'я мого ворога згасло у воді, але тепер він став слизьким, мов хробак, і сильним, мов полоз. Він усе намагався стиснути мене, але я відбивався, і нарешті він побіг геть. Таємні проходи петляють у глибинах Морії. Запам'ятай, Гімлі, сине Глоїна, плем'я Даріна не копало цих ходів. Глибоко, глибоко під найглибшими печерами гномів риють землю безіменні тварі. Навіть Саруманові вони невідомі, вони старші за нього… Я пройшов їхніми норами, я бачив їх, але не хочу змальовувати — не варто затьмарювати денний світ… На дні прірви, у глибинах відчаю мій ворог був єдиною надією; я схопився за нього, і він, сам того не бажаючи, провів мене таємними шляхами Казад-Думу — ніхто, на жаль, не знає їх краще за нього. Ми підіймалися все вище, і я впізнав Нескінченні Сходи.

– Їх розташування давно забули, — сказав Гімлі. — Багато хто взагалі вважає, що це вигадка, інші кажуть, наче Сходи зруйновані.

— Вони існують і ніхто їх не руйнував. Багато тисяч сходів звиваються гвинтом від найнижчих ярусів печер до Вежі Даріна, вирубаної у засніженому схилі Срібної Гори, Келебділа. Там у твердій породі пробите вікно, а перед ним вузька площадка, орлине гніздо над прірвою. Сонце горіло над вершиною Келебділа, низини застеляло море хмарок. Ворог вистрибнув через вікно, видихаючи полум'я, я — за ним. Нікому було спостерігати за нами, нікому було скласти пісню про наш двобій… — раптом Гандальф розсміявся. — Але що ж можна було б описати? Здалека здавалося, мабуть, що над Келебділом буяє гроза: гриміли громи, блискавки розщеплювали скелі, вершина сховалася в клубах гарячої пари й диму, сипався густий град… Нарешті я здолав супротивника, скинув його; він покотився, змітаючи все на своєму шляху. Але це зусилля виснажило мене, світло згасло переді мною, я втратив почуття часу й довго блукав дорогами, згадувати про які не варто… Усе ж таки моя доля ще не закінчилася — голий та безпорадний, я повернувся до цього світу, щоб виконати всі задуми. Голий лежав я на [91] вершині Келебділа. Вежа розсипалася порохом, вікно зникло; оплавлені та розколоті скелі завалили вхід на сходи. Усіма забутий на даху світу, я лежав і дивився в небо, і кожен день тягнувся, як століття… Знизу до мене долітат ли голоси весняного пробудження та смерті, пісні й плач. А одного разу до мене злетів повелитель орлів, Вітробій, і поніс мене на своїх крилах.