Дві Вежі
Шрифт:
— Незабаром з'явиться хороша вода, — обіцяв він, облизуючись. — Там, куди ми підемо, багато струмків тече до Андуїну, і вода смачна. І підживитися чимось зможе бідненький Смеагорл. Він такий голодний, гор-р-лум, гор-р-лум…
Він притис пласкі долоні до запалого черева, і в очах його спалахнули хижі іскорки.
Дочекавшись, поки нічний морок остаточно погустішає, вони вислизнули на кам'янисте узбіччя шляху. До повні залишалося десь три дні, але місяць підіймався над горами лише опівночі, і навколо панувала безпросвітна темрява. Високо над Моранноном, на одній з веж горів вогонь; більше ніщо не видавало присутності безсонної сторожі.
Це багряне око, мигаючи,
Вони зупинилися відпочити, відчуваючи дивне полегшення, але відпочивали недовго. Горлум квапив. За його підрахунками, до роздоріжжя було близько тридцяти ліг — чотири ночі швидкого ходу. Тому вони йшли та йшли затемна, поки ранкова зоря не зажевріла. Відмахавши вісім [231] ліг, гобіти більше не в змозі були рухатися, навіть якби і не побоювались денного світла.
Виснажені, тоскні землі залишилися позаду. Гори, як і раніше, грізно височіли ліворуч, але дорога відхилилася від них; обабіч почали з'являтися темні гаї, подекуди зеленіли руді сосни, а між ними усе поросло рокитником, барбарисом, вересом та ще кущами, яких гобіти ніколи не бачили. Вони повеселішали: повітря, свіже та запашне, нагадувало домівку. Вони почували себе так, начебто тягар став легший, і раділи приємним краєвидам: цю місцевість Ворог привласнив недавно і не встиг її спустошити. І все ж таки, пам'ятаючи про близьке сусідство Чорного Замку, вони доклали чимало зусиль, щоб вдень сховатися якомога ретельніше.
День минув нудно, лежали в пишному вересі, лічачи години, задубівши від нерухомості: тут, під Похмурими горами, сонце ще не гріло з повною силою. Фродо часом занурювався у міцний, безтурботний сон; чи, може, остаточно довірився Горлуму, чи занадто втомився, щоб непокоїтися. Сем, навпаки, дозволяв собі тільки ледь здрімнути, хоча Горлум спав мов убитий, схлипуючи, ніби йому дошкуляли кошмари. Не тільки недовіра — голод позбавляв бідолаху сну. Сем давно вже знудився за чим-небудь гаряченьким…
У сутінках рушили далі. Горлум, осмілівши, вивів їх на дорогу, і тепер вони крокували швидко, про всяк випадок чуйно ловлячи кожен звук; але нічого нізвідки не було чутно, вороги, кінні чи піші, не з'являлися.
Південний Тракт проклали в давнину; миль на тридцять від Мораннону його підтримували і лагодили, але чим далі на південь, тим сильніше ним заволодівали хащі і глухомань; природа тіснила справу рук людських. Ще можна було помилуватися точністю прямих ліній, сміливими вигинами містків над струмками, але кам'яна кладка все дужче заростала травою, а придорожні стовпчики, вивітрені та поїдені часом, ледь виднілися серед кущів. Обтесані плити затяг мох, укоси — верес і папороть, а подекуди прямо посередині шляху стирчали молоді деревця. Загалом тракт уже мало відрізнявся від занедбаного путівця, і все ж він вів подорожан прямо до мети з сміливою впевненістю, не крутячись і не петляючи. [232]
Так вони перейшли північний кордон Ітіліену, земель, які колись захищала фортеця Мінас-Ітіль, прекрасного краю пагорбів, лісів і чистих вод. Ніч видалася ясна, місяць світив щосили, і повітря ставало все теплішим та приємнішим. Судячи з бурчання Горлума, ці зміни його мало радували. Як звичайно, на світанку зробили привал. Тракт прорізав товщу високого пагорба; мандрівники піднялися на нього й озирнулися.
День вже зароджувався, і вони побачили, що гори крутою дугою йдуть на схід і тануть в серпанку. На захід
Зі сходу його захищали Похмурі гори, досить віддалені, щоб не затемнювати заповідні ліси, з півночі — стіна Емін-Мейлу, а з заходу і з півдня відкритими долинами Андуїну, безборонно прилітали вологі теплі вітри з далекого моря. Дерева-велетні мирно старіли серед гомінкого потомства; у гаях перепліталися пахучі терпентини, лаври та оливи.
Млосно, гаряче-духмяно дихали мереживні тамариски, туя дурманила своїм запахом, аж голова чманіла. А ще росли там мирта і ялівець, чебрець обплітав скелі щільним килимком, шавлія квітла — синя, рожева та фіолетова. Сем помітив кмин, майоран і якусь незнайому навіть йому, досвідченому садівнику, травичку. Скелі та гроти майоріли білими зірочками ломикаменю; у заростях ліщини квітли анемони і примули, дрібні іриси розгортали свої гребінці. Темна зелень вінками оточувала маленькі озера, де збиралася вода гірських потоків, щоб текти далі, до Андуїну.
У пошуках притулку на день трійця зійшла з дороги і занурилася в море смолистих пахощів. Горлум чхав та відпльовувався, зате гобіти намагалися дихати якомога [233] глибше, а Сем навіть сміявся від нестримної радості. Швидкий струмок вивів їх до водоймища в неглибокій улоговині: вода заповнювала напівзруйнований старовинний басейн і стікала по кам'яному стоку. Різьблені бортики майже цілком укривав мох та батоги ожини. Світлі вістря ірисів оточували озерце, а на темній, трохи брижуватій гладіні лежали круглі листки латаття.
Гобіти дочиста вимилися і досхочу напились води прямо зі струмка. Але не було спокою під лаврами Ітіліену. За десять кроків від дорогиіюни наштовхнулися на сліди колишніх боїв і свіжі рани, завдані орками: тут яма, повна сміття та бруду, там стовбури, підрубані без потреби, зі злості, і приречені повільно вмирати на корені; вирізані на живій корі руни-замовляння або лиховісний Знак Ока. Сем зайшов якнайдалі, зовсім забувши про Мордор, — йому хотілося краще розгледіти і запам'ятати нові трави — і надибав за озером круг випаленої землі. Посередині круга — купа обгорілих, закіптюжених кісток та черепів. Повитиця і повзучі рожі-еглантерії вже почали затягувати цю рану, але сліди різанини та кривавого бенкету ще були досить свіжі. Сем поспішив повернутися до супутників, але нічого не розповів: нехай нещасні кістки спочивають мирно і Гор-луму не спаде на думку шукати там поживи.
— Тут ніде сховатися, — оце тільки й сказав Сем, — ходімо влаштуємося нагорі.
Вони увійшли до лаврового гаю і вляглися на підстилці з торішньої трави. Матові темні крони добре прикривали їх зверху, а з ближнього кедрівника долинав солодкий дух нагрітої живиці. Тут вони лежали, відпочиваючи, весь цей погожий день. Дуже хотілося погуляти по затишних галявинках, але орки, хоч і бояться сонячного світла, могли влаштувати поблизу засідку, та й чимало інших слуг Сауро-на стежило за цими місцями! До того ж Горлум навідріз відмовлявся йти вдень.