Дві Вежі
Шрифт:
Коли брама Мінас-Моргула розчахнулася, Горлум кудись пропав, поплазував карнизом вперед. Тепер він виповз із темряви, цокаючи зубами і заламуючи руки:
— Скажені! Бевзі! Скоріше! Нехай гобіти не обманюють себе, небезпека не минула, ні! Скоріше ж, скоріше!
У них вже був чималий досвід, і все ж таки сходження по вузькому карнизу далося нелегко. На щастя, воно тривало недовго. Карниз привів їх до напівкруглого виступу, за яким схил ставав більш положистим, а потім раптом з'явився зазубрений проріз у товщі гори. Це був перший проліт сходів, обіцяних
— Обережно! Сходинки, багато сходинок. Тепер ідіть дуже обережно!
І дійсно, довелося стежити за кожним кроком. Спочатку Фродо і Сем почували себе досить впевнено — їх прикривали стіни східців, але вони підіймалися круто, вузькі, різної висоти, часто зрадницьки слизькі, вивітрені, що аж розсипалися при легкому натиску. Гобіти вже не йшли, а повзли, тяглися на руках, чіпляючись за верхні сходинки та з зусиллям підтягуючи збиті, зомлілі від утоми ноги. Чим глибше вгризалися сходи в гору, тим вище ставали їх стінки; і саме в ту хвилину, коли гобіти відчули, що більше не зроблять ні кроку, Горлум обернувся, блиснувши очима:
— Досить! Перші сходи скінчилися! Славні гобіти високо піднялися. Ще кілька кроків — і все!
Сем і Фродо якось переповзли останні сходинки і посідали, розтираючи занімілі коліна і щиколотки. Але Горлум не дозволив розсиджуватись:
— Попереду другі сходи. Ще вищі, ще довші. Відпочинете там, нагорі.
— Ще довші? — застогнав Сем.
— Так-так. Але не такі важкі. Гобіти вже здолали Стрімкі Сходи. А тепер будуть просто Круті.
— А потім? — запитав Сем.
— Там буде видно. Так-так, побачимо…
— Здається, ти говорив про якесь підземелля, — нагадав Сем. — Чи тунель, щось начебто таке? [289]
— Так-так, начебто, — закивав Горлум. — Можна буде відпочити в переході. А якщо ми там пройдемо, все буде гаразд. Так-так, гобіти будуть вже на тому боці… якщо пройдуть!
Фродо пересмикнуло від цих слів. Піднімаючись сходами, він розгарячився, змок, а з гір тягло сніговим протягом. Фродо підвівся, обтрусився:
— Ходімо. Тут сидіти зовсім неможливо. Западина, по якій вони тепер пробиралися, тяглася на кілька миль. Протяг посилювався, пробирав до кісток, немов гори намагалися здмухнути прибульців. Мандрівники зовсім вибилися з сил, коли відчули праворуч від себе порожнечу. Крізь смоляну пітьму часом пробивалися мутні червонуваті відблиски, і гобіти побачили широку платформу над прірвою кілька сотень ліктів завдовжки. Зліва нагромаджувалися гладко зрізані уступи; Горлум повів їх уздовж цих уступів. Підйом закінчився, але пробиратися в темряві по захаращеному кам'яними брилами ґрунту було нелегко. Йшли повільно, озираючись. Ні Сем, ні Фродо не могли б навіть приблизно відповісти, скільки годин минуло. Ночі, здавалося, не буде кінця.
Нарешті підійшли до початку других сходів. їхні східці були нерівні, примхливо вигинались; іноді доводилося ступати самісіньким краєм урвища. Фродо ризикнув глянути
Другі сходи привели їх до наступного плаского майданчика. Зручна дорога лежала глибоко в долині; стежка йшла своїм, небезпечним шляхом, неглибокою западиною до найвищих хребтів Похмурих Гір. Тільки гострі скелі та провалля, повні пітьми, грізно чорніли навкруги, та ще широкі щілини, та осипи і купи уламків — наслідки вічних морозів та вітрів. Червонувате світло посилювалося. Може, це займався світанок над володіннями Саурона, або сам він роздмухував жар у темних кузнях Горгороту? Далеко попереду, десь угорі Фродо угледів кінець стежки: темний провал між двома відрогами; над ним нависали обвітрені скелі.
Фродо зупинився і спробував придивитися краще. На скелі ліворуч стирчав незрозумілий наріст з червоним вогнем на верхівці. Фродо збагнув: це вежа, що охороняє [290] перевал. Він торкнув Сема за руку і вказав пальцем на своє відкриття.
— Таємна стежка охороняється! — пробурмотів Сем. — Цього я й очікував! А ти, — крикнув він Горлуму, — ти, звісно, знав наперед і мовчав!
— Усі шляхи тут охороняються, так-так, — спокійно відповів Горлум. — Як же інакше? Але якщо гобітам обов'язково потрібно, може, тут охороняють менш пильно? І потім, сторожа могла геть уся піти на війну.
— Могла! — сердито передражнив Сем. — Тільки це й добре, що туди ще видряпатися треба… Давайте відпочинемо! Подивіться, пане, скільки ми відміряли…
— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився Фродо. — Знайдемо куточок, де нема протягу, і наберемося сил перед вирішальним стрибком.
Так він тепер це розумів: вирішальний стрибок. Те, що чекало за горами, здавалося поки що таким далеким! Зараз не було нічого важливішого, ніж здолати неприступний перевал. Якщо поталанить, все інше теж якось складеться…
Вони влаштувалися між прикриттям двох каменів, Фродо і Сем — глибше в тіні, Горлум — ближче до виходу. Поїли, пам'ятаючи, що це остання трапеза перед вторгненням до Безіменної Країни, а може, і взагалі остання в житті. По жмені гондорських запасів, по шматочку лоріен-ських хлібців, запили водою — ощадливо, аби горло промочити: воду тепер доводилося берегти.
— Хотів би я знати, де ми далі воду брати будемо, — непокоївся Сем. — Адже без питва ніхто не може жити, орки, наприклад, п'ють, як усі…
— П'ють, звісна річ, — відповів Фродо, — але їхні напої не для нас…
— Тим паче треба було б наповнити фляги. Тут, щоправда, джерел ніде не видно. І Фарамир попереджав, щоб не пили Моргульської води.
— Він сказав: «не пийте води, що тече з Імлад-Моргула», а ми вже піднялися вище, виходить, звідси вода тече «у» долину, а не «з» неї, - зауважив Фродо.
— Все одно не став би пити. Краще вже померти від спраги, ніж від отрути. — Сем покрутив носом і додав: — Тут навіть повітря отруєне, затхле якесь. Оце так місцинка… [291]