Два денних рейси

Самбук Ростислав Феодосьевич

Віта намагалася відмовитись, та Алик не відступав, і зрештою вона погодилась. “Татусь” був лише позавчора, — подумала. — Чорт його не принесе…”

З того вечора Алик почав зазирати до Віти. Дівчині хлопець сподобався, бо вона могла крутити ним, як хотіла. Зверхній, презирливий погляд Алика виявився, правда, ознакою не глибокого розуму, як вона спочатку подумала, а навпаки, майже повної відсутності думок. Та вона цінувала в хлопцеві інше — вроду й силу.

Розум був у Сидора Семеновича. Віта боялася проникливого погляду “татуся”, догадуючись, що за зовнішньою

лагідністю криється холодна жорстокість. А з Аликом вона почувала себе затишно. Поклавши голову на його могутні груди, Віта уявляла себе маленькою й беззахисною, і це було так приємно, що вона пробачала Алику і його вайлуватість, і невміння логічно зв’язати навіть кілька найпростіших думок.

Зараз Віту тривожило лише одне: чи не залишились у квартирі ще якісь сліди перебування Алика. Накриваючи на стіл, уважно оглянула кімнату, нарешті полегшено зітхнула — наче все гаразд. Але “татусь” усе ж бентежив її — було у його поведінці щось незвичайне. Він не ходив, як завжди, з кімнати в кімнату, причепливо розглядаючи кожну дрібницю, а стояв біля вікна, барабанив пальцями по склу й посміхався.

— І що там цікавого на вулиці? — не витримала Віта.

— А ти подивись.

— Дивись, дивись… Щодня сиджу біля вікна й тільки дивлюсь. — Віта явно лицемірила. — Набридло вже все. Тебе нема, а я без тебе майже нікуди.

— О, я знаю! — Сидір Семенович вимовив ці слова таким тоном, що Віта не зрозуміла, співчуває він чи іронізує. Про всяк випадок притиснулась до його плеча гарячою щокою.

— Що ж тут нового?

Тисячу разів бачена картина: клумба перед вікнами й молоденькі яблуньки, довгий дерев’яний паркан навпроти, з-за якого визирає червоний черепичний дах з телевізійною антеною, знов паркан, ще більший, а далі вигадлива чавунна огорожа, оплетена диким виноградом…

— Ну, що ж тут цікавого? — зітхнула Віта. Побачивши зелені “Жигулі”, що притулилися поблизу їхньої хвіртки, запитала: — Може, хтось приїхав? Ти це маєш на увазі?

— Вгадала.

— То хто ж?

— А ти подумай…

Віта сплеснула долонями:

— Невже твої! — І, побачивши переможну посмішку на обличчі “татуся”, закружляла по кімнаті. — Красота! Кр-ра-сота!. — стрибнула Сидорові Семеновичу, що сів у крісло, на коліна, засюсюкала, ластячись: — Ти мене покатаєш, пупсику? Поїдемо в Карпати, добре?

— Поїдемо, тільки іншим разом. — Побачивши, як спохмурніла Віта, Сидір Семенович підсолодив пілюлю: — А сьогодні організуємо невеличкий сабантуйчик. У банкетному залі ресторану. Обмиємо машину. Людей буде небагато: один керівний кадр та два моїх земляки. Вони самі, тож запроси для них дівчат. Вродливих і щоб не з монастиря… А тепер снідати.

Майже відразу після сніданку Сидір Семенович поїхав у якихось своїх невідкладних справах.

Віта, одягаючись, перебирала в пам’яті знайомих дівчат. Кого ж запросити?

Вірунчик — гарненька й весела, але відразу нап’ється й почне лізти до всіх чоловіків та варнякати таке, що вуха в’януть. Ні, краще не треба.

Може, Томку? Віта іноді навіть заздрила цій дівчині. Струнка, висока,

з величезними, на пів-обличчя, очима. Так, Томка зуміє подати себе, її можна запросити. Казали, правда, що вона закохалася в якогось студента, проте Віта надто добре знала подругу, щоб повірити: Томка не з таких, щоб розкидатися своїм коханням з благодійною метою.

Можна ще подзвонити Лільці. Це буде найікраще. Лілька — своя в дошку, якщо її попередити, ніколи не підведе. І без забобонів…

Віта посміхнулась, згадавши коронний номер Лільки: це, звичайно, ще не справжній стриптиз, але близько до того…

І не забути сказати Лільці, щоб знайшла й попередила Алика — нехай поки що зникне.

Сидір Семенович зазирнув до ресторану й домовився з метром відносно банкетного залу: мовляв, приїхав столичний професор і хоче відсвяткувати день народження Довго сидів над меню, намагаючись замовити вечерю так, щоб і все було і щоб не впадало особливо у вічі: професор професором, а офіціанти народ дійшлий — можуть і “стукнути”…

Замовивши, прикинув: допивати вони поїдуть у вузькому колі — до Віти. Слід лише “пального” додому підкинути.

Станіслав Ступак був молодий, та ранній. Він любив повторювати: “Я маю лише одну золоту річ — свою голову!”

Говорячи так, Ступак брехав двічі.

По-перше, він забував про золото, старанно заховане його ж руками у двох тайниках у підвалі будинку, який він узяв за дружиною — невродливою й перезрілою дочкою івано-франківського м’ясника.

По-друге, Ступак явно переоцінював вартість своєї рудої голови: якщо й можна було назвати її золотою, то лише за кольором волосся. Розуму в ній було небагато — Стасик ледь закінчив вісім класів, далі не вчився, віддавши перевагу професії перукаря. Та згодом йому набридло брати гривеники з клієнтів, і Ступак із задоволенням узяв участь у запропонованій знайомим ділком справі.

Операція ця не вимагала ні здібностей, ні знань — тільки відсутності елементарної чесності й порядності та, навпаки, наявності у великих розмірах нахабства. Під маркою складу будівельних матеріалів ділки, організували торгівлю бляхою.

Заробивши за кілька місяців мало не п’ятирічну зарплату перукаря, Ступак увірував у свої геніальні здібності й остаточно знахабнів. Торгівля процвітала, та одного разу до складу зайшли працівники міліції й попросили Ступака і його приятеля пройти з ними.

На цей раз друзям пощастило: їхня справа потрапила до рук не дуже досвідченого слідчого, й ділкам удалося приховати масштаби злочину. Правда, це не завадило судові ізолювати Ступака від суспільства на шість років, але — амністія, і не минуло й трьох років, як його знов можна було зустріти на івано-франківських вулицях.

Тепер Ступак став обережнішим. Від торгівлі бляхою дещо зберіг — на перший час вистачало, й він принюхувався і зважував, нарешті вирішив обрати професію заготівельника. Наштовхнув його на цю думку Сидір Семенович. Вони кілька разів зустрічалися, Загорулько довго придивлявся до Ступака й нарешті обережно, натяками пояснив, які що можна робити.