Двоє над прірвою
Шрифт:
— Ти ще не розучилася працювати радіоключем?
— Ні, — Таня здивовано глянула на нього. — А хіба…
— Тут є радіорубка… Якщо хлопці не перетрощили
— Кожного дня о шостій ранку і о дев’ятій вечора…
— Ну, ось за п’ять хвилин дев’ята… Ходімо!
Радіорубку вони знайшли відразу — по радіощоглі, піднятій в кінці бараку. Це була невеличка кімнатка — ліжко, полик, стілець. На столику — польова армійська рація, на підлозі, в кутку, — живлення.
На стільці, схилившись грудьми на стіл, непорушно сидів радист. Навушники сповзли з голови, і з них безперервно неслося тривожне — пі, пі, пі!.. На спині — три червонуваті плями від автоматної черги.
Володя зіштовхнув його на підлогу, подушкою витер стіл, підсунув ближче стільця.
— Сідай, Таню!
Таня наділа навушники, лівою рукою
І пішли — через гори й долини, через ріки й поля — на рідну землю невидимі сигнали… Та, та, та-та-та!.. Та, та, та-та-та!..
— “Сокіл”, “Сокіл”! Я — “Горлиця”. Ти чуєш мене?.. Прийом!..
Кілька хвилин навушники мовчали. Потім раптом щось у них тріснуло, загуло — і полинуло швидке уривчасте ткання: пі, пі-пі, пі, пі-пі!.. “Я “Сокіл”… Вітаю тебе, “Горличко”, з першим сеансом… Вітаю тебе, “Горличко”… Вітаю…”
Таня схопила олівець, швидко записала ці слова на аркушику паперу і щасливими очима глянула на Володю. В них бриніли сльози.
Рідна земля озвалася до них!
Рідна земля…