Дядечко на ім’я Бог

Положій Євген

— Мамо, розкажи мені, будь ласка, казочку.

— Жила-була в лісі Пташка. Звила вона гніздечко і народила пташенят. Маленьких симпатичних пташенят — таких, як ти. Жили вони щасливо, пташенятка росли, Пташка літала в ліс і в поля, добувала їжу...

— А що їдять пташенята?

— Зернятка вони їдять. Слухай-бо.

— Я слухаю.

— І от одного дня їхнє гніздечко винишпорила Лисиця. Сіла під деревом

і каже Пташці: «Якщо ти мене не нагодуєш, то я твоїх пташенят з’їм, а гніздо зруйную!» Нікуди було Пташці дітися, повела вона Лисицю за собою до села в курник, а сама полетіла додому, думала, що відвела біду. Та ба, вранці знову Лисиця прийшла під дерево і каже: «Ти мене, Пташко, нагодувала, а тепер напувай! А то зруйную гніздечко, а пташенят з’їм!» Що робити — дітися нікуди Пташці, — повела вона Лисицю знову до села. Лисиця залізла в погріб, напилася досхочу молока і вина, а Пташка полетіла додому: думала, що вже цього разу відвела біду. Та вранці Лисиця знову тут як тут.

— Мамо, дай води, будь ласка.

— На, тримай міцніше.

— Напувай мене...

— Притримуй склянку ручками, не спіши, бачиш, капає...

— Мамо, а чому вони не втекли?

— Пташенята ще малі, не вміли літати.

— А де їхній тато?

— Не знаю, може, у відрядженні.

— А дядя Остап до нас прийде коли-небудь?

Матір важко зітхає й поправляє зачіску.

— Може, коли-небудь і прийде. Якщо не заблукає по дорозі. Слухай-но далі.

— Я слухаю.

— От Лисиця і каже Пташці: «Пташко, ти мене нагодувала, ти мене напоїла, а тепер розвесели мене. А то зруйную гніздечко, а пташенят з’їм!» Дітися нікуди — насмішила її Пташка.

— Як розсмішила?

— Не пам’ятаю вже, Ромцю. Якось розсмішила.

— Може, вони мультик дивилися?

— Може, і мультик.

— А якби тато-птах був удома, він би захистив пташенят?

— Якби був, то, звісно, захистив би. Але ж не було. Повернулася Пташка додому, думає, що нарешті відвела біду від діточок. Як тільки могла, догодила Лисиці: і нагодувала, і напоїла, і розважила. Коли це вранці Лисиця знову тут як тут — сидить, підступна, під деревом і каже: «Догодила ти мені, Пташко, ох, догодила! І нагодувала, і напоїла, і розсмішила. А тепер — налякай мене! А то зруйную гніздечко, а пташенят з’їм! Якщо і тут догодиш, то піду собі далі і не чіпатиму ніколи ні тебе, ні діточок

твоїх! Чесне лисяче слово!» Зрозуміла тоді Пташка, що не відчепиться Лисиця, що і далі кожного ранку вимагатиме чогось нового, а коли Пташка не впорається, то Лисиця з’їсть пташенят. Заплакала Пташка від розпачу і злетіла високо в небо над лісом, гадаючи, як бути далі, як боронитися? Раптом почула, як гавкають собаки, і побачила край лісу мисливців. Сіла вона на гілочку і каже: «Добре, Лисице, я тебе налякаю. Іди-но зі мною! Тільки пообіцяй, що ніколи не повернешся!» — «Обіцяю!» — сказала Лисиця, а сама подумала, які все-таки дурні бувають мами-пташки. Бігла-бігла Лисиця за Пташкою, весело замітала хвостом сліди і не чула біди, аж вискочила прямо на мисливців. Ті зраділи такій здобичі і застрелили її. А Пташка повернулася додому, до пташенят. І стали вони жити-поживати та на Птаха-тата чекати. Як ми з тобою. Так добра мама-Пташка перемогла підступну Лисицю, тут і казочці кінець, а хто слухав, той повинен спати!

— Заспівай, будь ласка, пісеньку!

— Ох, Господи! Ти сьогодні спатимеш чи ні?

— Спатиму. Я вже сплю, мамо, чесне слово, от дивись!

Малий перевертається на бік і заплющує щосили очі.

Тієї ночі йому нічого не насниться: ні вогняні протуберанці, ні білі корови, ні собаки, ні коні, ні навіть Пташка та Лисиця. Він спить цієї ночі просто так, без сновидінь, тихо і спокійно, лише інколи на його обличчі з’являються тіні якихось примар: наче вони пролітають поруч і їхні міцні крила торкаються легким вітерцем майбутніх дитячих мрій. Матір поправляє подушку, зітхає, вимикає світло і лягає поруч. «Спи, мій світлий, спи, любий!» — шепоче Віра, цілуючи сина і, вже засинаючи, а може, й уві сні, чує дивний спів:

«Ісус, Господь, любов моя, Сповіль жар серця, Хай спалахне вогонь, хай спалахне любов!..»

«Так. — Вірі сниться її ж думка: — Саме так — “Хай спалахне вогонь”!»

Завтра буде новий день.

* * *

Я не знаю, що робитиму, коли помру і моє тіло спалять, а попіл розвіють по вітру.

Якщо чесно, то у мене немає жодних планів щодо цього.