Дяк
Шрифт:
Пан Лукаш тільки морга, було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під материного плеча на ті плоди позираю, що які ті яблучка та грушки добрі, думаю, - і нащо тим людям старіти, і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах серед глухого зілля, що там буявіє на волі, то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.
– Я вмирати не хочу!
– скажу, було, проти Лукаша.
– Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!
– Я й великим вмирати не хочу!
– Борони Боже! Молодому весело жити; життя миле, молоде!
–
Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок, то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі...
– А я вмирати не хочу!
– знов згукну.
– Перш поживи!
– одкаже з тим-таки всміхом, тихим та добрим.
Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: «Тиміш, додому! Мати вмирає!»
– Іди, іди!
– каже на мене тихо Лукаш.
Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порога тичба жінок усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли! Уходжу в хату - мати у білій сорочці додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз, як убачив, подумав: «Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою».
– Тимоше! Тимоше!
– кличе мене.
– Не лякайся, дитино! Ходи попрощайся зо мною!
Я приступив; а вона мене перехрестила, заплакала, обнявши цілувала та й каже:
– Тиміш! Оце тобі ключ від комори. У коморі дві скрині. У маленькій - одежа там твоя, візьми з собою; а у великій усе добро моє: пошле Бог дружину тобі, то нехай зносить на здоровля. На кілку твого батька покійного кирея, і кожух, і дві шапки; у куточку чоботи його: доростеш - зносиш. Тепереньки як ти мене поховаєш, то усе позамикай, а ключ Лукашеві оддай - ще загубиш. У твоїй скриньці я усе тобі спорядила, усі сорочки поскладала і одежинку - буде з тебе на роки. Будеш ти вже у Лукаша зовсім жити: обіщавсь мені, що прийме. А ти усе до своєї хати довідуйсь, не забувай; як тепло, як сонце - ти відчиняй двері; у дворі теж опоряджай: коли вітер що обворушить або знесе, то зараз полагодить треба...
Я слухаю, ключ приймаю... Тоді знов вона цілувати стала.
– Не лякайсь, - вмовляє, - не лякайся, моя дитино, й не журися. Шануй Лукаша, красно слухай його… може, тобі прилучиться трудно… хоч буде горе, приймай за добре… не лякайся, сину, не сумуй!
Чую - хочуть мене одвести од неї... Вона рукою ледве вже ледве придержала мене, ще раз глянула, ще раз зітхнула.
Натовпилось у хату людей; гомін, голосьба... Мене вхопили двоє молодиць попід руки - тільки мигнула в очах воскова свічечка; замчали мене кудись на кінець села межи діти... Хто мені горішків, а хто бубличок... Дивляться діти на мене та доумуються, за що мені такий талан! Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам... В силу що пам’ятаю. Чув розмову невгавующу, бачив купок дітей шумливих, бачив двох копачів з заступами, високі, у червоних поясах ішли... Чи хто мені сказав, чи то я сам догадався, тільки я знав, куди вони простують... Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали.
Та ще після того з півроку хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся... От згадується
От Павлютиха то й кришки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, «бо нікому більш, - мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю». Так, як за покійної матері, вона, було, пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче - так само.
Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні - пшениці, ячменю - пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо - дивимось, щоб не сполохать.
– Дядьку, - поспитав я раз у Лукаша, - у вас хто вмирав?
– Як?
– Мати вмерла, батько...
– Ні, я їх не пам’ятаю - малим був. А жінка в мене вмерла.
– Як вмирала, що вона вам сказала?
– Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.
– Як? Нащо?
– Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?
– За що не любила?
– Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився - того не знав.
– Що ж, - довідуюсь, - недобре ви жили? Сварилися з нею?
– Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.
– Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов...
– Мене, сину, ноги не несли, - каже, - ані до неї, ані від неї.
– Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?
– Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: «Добрий ви чоловік, - каже, - а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!»
– А ви що?
– Я нічого - що ж я?
– І вмерла?
– І вмерла.
– Скучали за нею?
– Скучав...
– Отець-мати її усе знали?
– Я їх після весілля ніколи не бачив - далеко живуть.
Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав - та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато - так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.