Джерела (на украинском языке)
Шрифт:
XII
Слiдчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусiда художника дома не було, сказали, що вiн у вiдрядженнi. Тепер у вiдповiдь на дзвiнок у дверi зразу почулися поквапливi кроки i немолодий скрипливий голос:
– Iду, iду, поспiшаю...
Клацнув замок - i Трофиновський побачив перед собою чоловiка рокiв п'ятдесяти з заспаним, пом'ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловiка було набрякле обличчя з густими, схожими на щiтки бровами. Вiн здивовано втупився
Трофиновський назвав себе, i Цвiркун С.I., як значилося на двернiй табличцi, здивувався ще бiльше.
"Мабуть, ще нiчого не знає про смерть сусiда", - подумав слiдчий i сказав:
– У мене до вас кiлька питань. Про вашого сусiда.
Очi Цвiркуна жваво блиснули:
– Так я й знав, що до цього справа дiйде!
– До чого - до "цього"?
– Вiдповiднi органи ним зацiкавляться. Встиг уже щось накоїти?
Мовби не почувши питання, слiдчий поцiкавився:
– Ви певнi, що сусiд мусив був щось накоїти?
– Певен, певен, - захитав головою Цвiркун.
– Чому?
– З дивацтвами людина, щоб не сказати бiльше.
– Цвiркун покрутив пальцем бiля скронi i пiдморгнув Трофиновському.
– Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо вiн - чи повiрите?
– цiни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчаковi за малюнок вiддав свiй годинник, їй-богу! Уявляєте? Смiхота!
– Який малюнок?
– А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника i вiддав. Сам бачив, а то нiзащо б не повiрив. Дружки у нього теж один в один, не вiд миру сього. Заведуть розмову про що-небудь - ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрiбницi. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавнiх часiв змiшував фарби ось так. Каже впевнено, нiбито поряд стояв. А другий тому заперечить. I пiшло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шаленi якiсь. Хiппi. Особливо двоє. Високий i тонкий, як жердина, i низенький патлатий.
– Ви часто бували у сусiда?
– Що ви, звiдки? Вiн i не кликав. Вважав себе вище нас. рядових трудiвникiв. Як же, з iншого тiста злiпленi. Нема того, щоб по-сусiдському на чай-каву запросити...
– Звiдки ж про його друзiв знаєте?
– А кричать вони так, що й на сходах чути.
Трофиновський не став уточнювати, як Цвiркун ухитрявся стiльки почути i побачити "на сходах" i навiщо йому це було потрiбно. Вiн уже збагнув, що спiврозмовник може розповiдати про свого сусiда дуже довго i не без упередження. Тому вирiшив урвати словесний потiк:
– Не помiтили, бува, чи не заходив останнiм часом перед вашим вiд'їздом до сусiда хтось iще, крiм постiйних вiдвiдувачiв?
– Ваш? Пiдiсланий?
– Цвiркун хитро примружився.
– Чому "наш"?
– А я одразу змикитив, - по-змовницькому блискаючи очима i вкрай задоволений власною проникливiстю, зашепотiв Цвiркун.
– Чоловiк той був цiлком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на головi чи в одязi. Коротше, нормальний цiлком, зовсiм не такий,
– Змалюйте його докладнiше, будь ласка.
– А ви начебто самi його не знаєте? Не ваш?
– Вiн недовiрливо повiв головою i розчаровано протягнув: - Ну, найзвичайнiсiнький собi чоловiк, з маленькою валiзкою в руках. Одразу видно - трудяга.
– А ваш сусiд хiба не працював?
– не втримався Трофиновський.
– Та їхня праця вiдома. На копiйку зробить малюночок, потiм мiсяць говорять, та ще й компанiю зберуть. Якихось там каскадерiв вiн намалював, так вся юрба цiлий рiк божеволiла: "Шедеврально, прекрасно!" I навiщо тiльки таких держава плодить?
Був би живий Степура, Трофиновський нiчого не сказав би Цвiркуновi вiдносно вартостi працi його сусiда. А зараз не втримався.
– Одну з його картин Англiя купила, - мов мiж iншим промовив вiн.
– Невже?
– стрепенувся Цвiркун.
– Якщо на нашi грошi перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової полiклiнiки.
У Цвiркуна вiдвисла щелепа.
– Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?
– Та в третьому ательє "Побутоб'єднання". Закупником. А навiщо я вам?
– Допоможете доповнити фоторобот.
– Виходить, вляпався-таки сусiдонька в iсторiю з географiєю, пожвавiшав Цвiркун.
Трофиновському не хотiлося переконувати його в iншому. Вiн попрощався i подякував за бесiду.
Розмова й справдi була дуже корисною i допомогла слiдчому уточнити деталь, котра, як вiн передчував, матиме в цiй справi iстотне значення.
XIII
Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимi нитi зв'язували його з тим, кого шукає; вiн вiдчуває, як об'єкт ухиляється вiд зустрiчi; вже маячить перед ним, мов у туманi, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не вiдомо: незрозумiле призначення апарата, його дiя; не встановлено, хто такий "об'єкт" - винахiдник чи лише власник приладу; дiє самостiйно чи його самостiйнiсть мнима; яку мету переслiдує... На бiльшiсть з цих питань можна буде вiдповiсти тiльки пiсля затримання об'єкта, хоча Трофиновському здається, що деякi з вiдповiдей йому вже вiдомi.
Трофиновський роздратований: нiяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складнi почуття - непевнiсть i мало не гнiв. На слiд вiн вийшов. Слiд чiткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, вiн уявляє досить виразно - принаймнi для того, щоб виявити i затримати. Об'єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має вiн вiд своїх вчинкiв якусь матерiальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, - але, безсумнiвно, тут не просто помилка, а виклик суспiльству, i вiн, напевне, розумiє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, "замiтає слiд". Проте "замiтає" не професiонально, а по-дилетантському. I Трофиновський уже знає, як i де його шукати.