Джейн Ейр

Бронте Шарлотта

— З великою приємністю, сер.

— І міцно замкни двері зсередини. А коли будеш нагорі, нагадай Софі розбудити тебе завтра вчасно, бо тобі треба убратися і поснідати до восьмої години. А тепер, Дженет, віджени всі тяжкі думки: цур їм, пек! Хіба ти не чуєш, як тихо шепоче вітер, а дощ більше не лопотить по шибках? Глянь сюди (він одхилив фіранку) — яка на диво гарна ніч!

Це була правда. Половина неба стала чиста-чиста. Вітер перемінився і гнав тепер хмари довгими сріблястими черідками на схід. Тихо світив місяць.

— Так, — сказав містер Рочестер і, глянувши мені в очі, спитав: — Як тобі тепер, моя Дженет?

—

Я спокійна, сер, як і ця ніч.

І тобі сьогодні не присниться ні розлука, ні смуток, а тільки ніжна любов і щасливий шлюб.

Це віщування справдилося тільки наполовину. Мені не снилося нічого смутного, хоч я не бачила у сні й радості, бо не спала зовсім. Тримаючи Адель на руках, я стерегла її дитячий сон — такий тихий, такий безтурботний, такий невинний — і дожидалась ранку. Все моє єство не спало, і тільки-но зійшло сонце, як я підвелася. Пам'ятаю, Адель обхопила мене рученятами за шию; рознімаючи Їх, я її поцілувала. Я заплакала над нею й відійшла вбік, щоб мої сльози не порушили її спокою. А плакала я від дивного почуття: Адель видалась мені символом мого минулого життя, а той, кого я мала зустріти — бажаний і небезпечний, — прообразом невідомого майбутнього, яке вабило й лякало водночас.

РОЗДІЛ XXVI

Софі прийшла одягати мене о сьомій. Вона длубалася дуже довго, так довго, що містер Рочестер, якому увірвався терпець, послав нагору спитати, чого я барюся. Софі саме пришпилювала до моїх кіс серпанок — оте простеньке наготоване мною мереживо, і тільки-но вона скінчила, я хутенько кинулась до порога.

— Стривайте! — гукнула Софі по-французькому. — Подивіться на себе в дзеркало, ви так ні разу й не глянули.

Уже в дверях я озирнулася. Я не впізнала ту вбрану в світлу сукню й серпанок постать у дзеркалі. Це була якась незнайомка.

— Джейн! — покликали мене знизу, і я побігла до сходів. Назустріч мені піднімався містер Рочестер.

— Як ти зволікаєш! — сказав він. — У мене ледве не вискочить серце від нетерплячки, а ти збираєшся так довго.

Він провів мене до їдальні, пильно обдивився з голови до ніг і заявив, що я гарна, як лілея, й що я не тільки гордість його життя, а ще й втіха його очей. Попередивши, що дає мені тільки десять хвилин на сніданок, він подзвонив. На дзвінок прийшов один з недавно найнятих лакеїв.

— Джон запрягає?

— Так, сер.

— А речі вже внизу?

— їх саме зносять, сер.

— Підіть до церкви й подивіться, чи прийшли містер Вуд (священик) із служкою. Прийдете й скажете мені.

Церква, як читач уже знає, стояла зараз же за брамою. Слуга невдовзі повернувся.

— Містер Вуд у ризниці, сер. Він одягається.

— А карета?

— Запрягають.

— До церкви ми підемо пішки. Щоб усе було готове, коли ми повернемось. Хай добре укладуть і прив'яжуть валізи, а Джон сидить на місці.

— Слухаю, сер.

— Джейн, ти готова?

Я встала. Дивне весілля: ні дружбів, ні дружок, ні родичів — нікого. Самі тільки містер Рочестер і я. В холі стояла місіс Фейрфакс. Я хотіла була озватися до неї,

та мою руку обхопили залізні лещата, і містер Рочестер поволік мене вперед так хутко, що я ледве встигала йти. З його обличчя я зрозуміла, що мін не хоче зволікати ні секунди. Цікаво, чи всі майбутні чоловіки мають перед шлюбом такий вигляд? Скільки впертості й невблаганної рішучості було в його очах, що блискали з-під насуплених

брів! Я не помітила, як було надворі: ясно чи похмуро. Коли ми спускались алеєю до брами, и не дивилась ні на небо, ні на землю. Моє серце було в полоні моїх очей, а їх ніби прикупив до себе містер Рочестер. Я хотіла розглядіти той невидимий предмет, на який був звернений його палкий, пильний погляд. Я хотіла знати ті думи, проти яких він повставав і боровся. Коло церковної брами він спинився, помітивши, що я геть захекалась.

— Я жорстокий у своєму коханні, — сказав він. — Спочинь хвилинку, зіпрись на мене, Джейн.

Як зараз, бачу на тлі рожевого ранішнього неба старий, сірий Божий храм, що височіє переді мною, гайворона, що кружляє навколо його шпиля. Пам'ятаю я й зелені могилки цвинтаря, і постаті двох незнайомців, що, блукаючи серед них, читають написи, вирізьблені на укритих мохом надгробках. Я звернула на них увагу, бо, забачивши нас, вони негайно зайшли за церкву. Вони, певно, зайдуть у бокові двері, щоб бути присутніми на церемонії. Містер Рочестер їх не помітив. Він дивився на моє обличчя, яке стало враз біле як крейда. На чолі виступили краплі поту, губи й щоки стали холодними. Коли я віддихалась, він лагідно повів мене стежкою до церковного порога.

Ми зайшли в тихий простенький храм. Біля низенького вівтаря вже чекав на нас священик у білому стихарі. Поруч із ним стояв служка. Все було тихо, тільки в далекому кутку ворушилися дві тіні. Мої здогади були правильні: незнайомі прошмигнули до церкви ще перед нами і тепер стояли спинами до нас перед склепом Рочестерів, розглядаючи через ґрати старий мармуровий пам'ятник — ангела, що стояв навколішках, охороняючи останки Деймера Рочестера, вбитого під Марстонмуром за часів громадянської війни, та леді Елізабет Рочестер — його дружини. Ми зайняли свої місця коло вівтаря. Зачувши позад себе обережні кроки, я озирнулась через плече: один з незнайомців також наближався до вівтаря. Почалося вінчання. Священик уже пояснив, що таке шлюб, і, ступивши крок уперед та трохи схилившись до містера Рочестера, він провадив далі:

— Я прошу й вимагаю від вас обох (відповідайте так, як у день страшного суду, коли всі таємниці серця буде відкрито): якщо хтось із вас знає яку перешкоду, що через неї ви не можете законно взяти шлюб, то щоб ви не таїли цього, бо не можна сумніватися в тому, що той, хто єднається інакше, ніж те дозволяє слово Боже, не дістає на це Божого благословення, і такий шлюб не вважається законним.

Він замовк, як і належало за звичаєм. Коли бувало таке, щоб цю мовчанку порушено? Десь, певно, раз на століття. Тим-то священик і не підвів голови від книги, а тільки перевів дух і хотів був казати далі. Він уже простяг руку до містера Рочестера та розтулив рота, щоб спитати: «Чи хочеш ти взяти цю жінку собі за дружину?» — коли серед тиші пролунав чіткий голос:

— Вінчатися не можна: я заявляю, що перешкода існує.

Священик підвів очі на того, хто це сказав, і замовк. Так само й служка. Містер Рочестер похитнувся, ніби під ним затрусилася земля. Ставши якомога твердіше, він, не повертаючи ні голови, ні очей, сказав глухим, низьким голосом:

— Правте далі!

Коли він промовив ці слова, в церкві стало тихо-тихо. Потім містер Вуд сказав:

— Я не можу правити далі, не розглянувши зробленої заяви і не встановивши, чи це правда, чи наклеп?