Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
Голуб запалив цигарку, став на коліна, схилився майже до землі й навпомацки оглянув навпроти сонця поляну. Роса відсвічувала усюди рівномірно, ледь-ледь дихаючи сивуватим туманом. Отже, людська нога нині сюди ще не ступала: тут, брате, очі не розганяй, куди просяться. Серце замри, а очі помаленьку поперед себе. Ось так: березовий острівок, пустий острівок, другий, третій, далі… І!.. О великий грибний боже! Між двома, зовсім худенькими берізками, підпираючи плечима один одного, випнулись грудьми одразу три підосиновики. Якісь набурмосені, сердиті, аж червоні від люті.
О, діти останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінні гриби! Скільки нерозгаданого таїнства у вашому народженні і проростанні, скільки магії, непідвладної людській логіці!
— Ви можете собі уявити? Ні, ви не можете навіть подумати, Степане Володимировичу, який мені, щез би у прірву, на сьогодні сон приснився! — із цими словами Голуб зайшов у кабінет шефа. — Ви можете собі уявити?! — перепитав ще раз для певності й перехилився через письмовий стіл.
Шеф саме закінчив передову у завтрашній номер газети — з усього видно, матеріал йому вдався. Він був на вищому щаблі чергового творчого піднесення й катав із клаптика паперу кульку.
— Уявіть собі, Голубе, не можу уявити, — саркастично змигнув бровою шеф.
— Я так і знав! — безпорадно розвів руками Михайло. — Так ось уявіть: приїжджаю нібито додому, підходжу до обійстя, а назустріч мені ступає семимильними кроками… І хто б ви подумали? Гігантський гриб!
Шеф, одразу вловивши, що Михайло ось народить чергову абракадабру, відсунув кульку й зацікавлено нашорошив вухо.
— Голова гриба хитається на півнеба, а перед собою він в одній білій ручищі несе нашу хату, а в другій — яблуневий сад, над яким гудуть велетенські бджоли… До чого такий сон? Певне, щось дома трапилося…
— Чого ж ти від мене хочеш? — запитав Степан Володимирович.
— Аби ви були людиною, розуміли синівські почуття своїх підлеглих і відпустили мене завтра додому. Інакше той гриб, як уеллсівський марсіанин…
— Ох і жартівник ти, Голубе! — мовив шеф. — Скажи прямо, що хочеш податися на село, що почалася грибна пора… їдь і привези з лісу репортаж і, звичайно… грибів. Я тебе знаю…
— Ось так би й давно, — спокійно сказав Голуб і вийшов з кабінету.
Справжній грибар завжди починає з ринку. Це найточніший барометр грибної погоди. Поважні, тлусті біляки, підтягнуті й допитливі підберезовики,
— Якби знали, скільки ніг стерла, доки цю бідноту напитала, то й не торгувалися б, — скаржиться огрядна тітка й молитовно складає на грудях руки.
— Ваших ніг, тітко, стачило б на те, щоб кілька разів пішки земну кулю обійти, — зауважує Голуб.
— Ой не смішкуйтеся, громадянине, — скорботно мовить жінка, — таке скажете чесній людині…
— А де збирали, в якому місці? — питає Голуб.
— У лісі, — відповідає вже холодно тітка, вмить збагнувши, що з Голуба покупець, як із неї балерина.
— Звісна річ, що не на асфальті, але в якому лісі?
Тут тітка повністю зриває із себе маску наївності й відрізує, як ножем:
— Звідси не видно!
Сердито схрещує досі молитовно складені руки й байдуже дивиться на базарну стелю. Ось тобі й свята простота! її голими руками не візьмеш. Тут потрібна дипломатія, власне, й не стільки вона, як підступна хитрість, вміння розговорити супротивника, збити його з пантелику і зловити на тій бистрині, де він найменше цього сподівається. Отже, вперед!
— Добридень, наношко! — з радісно-бентежливим усміхом звертається Голуб до літньої жінки, що примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.
— Добр-р-и-ий… — заплітає язиком з несподіванки жінка й подається до стіни.
— Як поживає ваш Йосип? — в тому ж піднесеному настрої питає Михайло.
— Який Йосип?! — здивовано зводить брови жінка й хутко підсуває до себе кошарку.
— Син ваш, Йосип. Не пригадуєте, десь минулої осені гостювали у вас дома, у Вільшанках.
— У мене, у Вільшанках? — жінка прикушує горішню губу й незмигно дивиться на Голуба.
— Чи пам’ятаєте, ви нам ще в’язку сушених грибів дали. Замість студентської стипендії, так би мовити…
— Що ви, чоловіче, мені голову морочите! — гнівається тітка. — Ви щось поплутали. Я вже й не пам’ятаю, коли у Вільшанках була. Я ж із Туриці родом, там і живу.
— Ой, ой-йой, — хаплеться за чоло Голуб. — Я справді переплутав вас із одною жінкою, — і прожогом мчить в протилежний кінець базару, де над стрункими, мов ялиці, підосиновиками мудро зіперлась на прилавок натомлена бабуся.
— Як ся маєте, бабусю? Давно вас уже не видів, — щиро радіє Голуб.
Бабуся прохоплюється з дрімоти й зацікавлено дивиться на Михайла.
— А як Марія поживає? — не дає той отямитись ошелешеній бабусі.
— Марія? — оговтується старенька — Марія, слава богу, живе. Тільки останнім часом хворіє. А ви, перепрошую, звідкіля знаєте Марію?
— О, Марію! Я ж колись сватався до неї, — блукає мрійливий погляд Голуба по шеренгах червоноголовців.
— Свят, свят, — перелякано хреститься старенька. — Коли ж це ви могли свататися, коли Марії уже більше вісімдесяти літ?