Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
У лункій тиші зійшов місяць. З криками, відштовхуючи одне одного, мисливці кинулись до ями. Кожен прагнув відірвати собі щонайкращий шматок. Дітям вдалося заволодіти кількома болтами та жиклерами.
Вдале полювання завершилося ритуальним танком — вальсом “Романтичний”.
Наступного дня, в понеділок, у селищі й на самій будові мало не почався армагеддон. Але в середу голова будкому рішуче поклав йому край, бо у вівторок начальника управління будівництвом звільнили з роботи за перевитрату дизпального на гусеничному екскаваторі.
Андрій Балабуха
Час збирати каміння
Такого
— Як це все розуміти?
— Караван затримався на шість годин, Миколо Івановичу. А чекати я не міг, — в голосі диспетчера не було й найменшого сумніву у власній правоті. — Не зупиняти ж Колесо…
— Безумовно. — Ганшин помовчав, чекаючи, доки вляжеться злість. — Безумовно. Ось тільки — хто за це повинен відповідати?
— Річковики. Запізнилися — хай і відповідають.
— Ну, а ви? За просуванням каравану стежили? Квапили їх? Ви резерв контейнерів передбачили? Адже на те ви й диспетчер. І відповідальність лежить на вас. (“А з річковиками буде окрема розмова, — подумав Ганшин, — обов’язково буде, і дуже неприємна, але про це, друже мій, тобі знати геть не обов’язково…”) Зрозуміло?
— Зрозуміло, — озвався диспетчер, і цього разу в тоні його звучала цілковита безнадія: він уже мав досвід, в таких випадках сперечатися з Ганшиним — ніби проти вітру плювати. — Дозволите йти?
Ганшин мовчки кивнув.
Декілька хвилин він просто сидів, зосереджуючись, потім надиктував графік на завтра і вже зібрався йти геть, але раптом згадав про Бертенєва і знову надовго закляк в задумі… Ну, навіщо це йому здалося, навіщо ворушити старе, те, що відболіло й померло? Навіщо?
Ганшин вийшов з кабінету, попрощався з секретаркою і сходинками — ескалатори вже не діяли — опустився до виходу. В холі стояли троє: худющий Харперс із планового, дівиця-технолог в розкриленій хвилястій сукні (марно намагався пригадати, як же її звуть) і той же диспетчер.
— Добре, якщо відбудешся доганою, — долинув гарно поставлений голос технологині. — А може, й…
— Твоя правда, — мляво озвався диспетчер. — Педант жартів не любить…
Ганшин вдав, що нічого не почув, і попрямував до дверей, що прочинилися перед ним. Розважливо перетнув розбитий перед вікнами директорату сад і вийшов до паркінгу. Машин на майданчику було вже мало, Ганшин швидко знайшов свій крихітний чорний “тет-а-тет” і, склавшись мало не втроє (ох, дітям маленького зросту квіти рвать легко і просто…), заліз всередину. На щастя, годин до трьох погода була сонячною і акумулятор виявився зарядженим майже повністю. Ганшин зітхнув, клацнув тумблером — мотор занудно застогнав — і набрав на панельці автомедонта код адреси. За півгодини він був уже вдома.
Свій дім Ганшин не любив. Не тому, що сам дім йому був чимось неприємний: аби так, то шеф-директор Тепловідвідного Колеса якось вже зміг би його поміняти. Будинок був самий звичайний, один з багатьох таких же в селищі. Не було в Ганшина хисту оточувати себе затишком і комфортом, тому вдома,
Ганшин швидко перевдягнувся, прийняв душ і до сьомої години відчув себе набагато свіжішим, саме до того моменту, коли тихенько муркнув вхідний дзвоник.
Ганшин пізнав гостя відразу, хоча за двадцять років у цьому високому, кремезному, якомусь прямокутному чолов’язі з ледь обрезклим обличчям майже нічого не залишилось від колишнього Борьки Бертенєва, котрого він знав і любив, від того гривастого, цибатого хлопчини, котрий, ледь заїкаючись, горлав на всі Синявинські болота геть не схоже на нинішню прилизану мову.
— Яким вітром… — Ганшин на мить затнувся, добираючи слова і звертання, але старе пересилюю, і він, не без натуги, продовжив: — …тебе занесло в наші краї, Борисе?
— Попутним, — усміхнувся Бертенєв. Посмішка в нього також була нова — якась цупкіша й закритіша. — Захотів побачитись. Як зустрінеш гостя?
— Гостинність господаря… — жартівливо розвів руками Ганшин і нараз відчув, що все це справді лише гостинність господаря, до всього ж не вельми щира. І хоча він готувався до цієї зустрічі ось уже третій день, відколи отримав листа від Бориса, проте тільки зараз, мабуть, остаточно збагнув, як мало між ними лишилося спільного. По суті — нічого не залишилось, окрім минулого, мертвого минулого, яке належало на рівних їм обом і в якому обом не було місця для них сьогоднішніх. Над силу, сподіваючись, що Бертенєв не відчує ніякої штучності в його піднесеному тоні, сказав: — Ну, заходь, Борисе, заходь!
Зоставивши Бертенєва в кабінеті, Ганшин ладував нехитру вечерю, комбінуючи напівфабрикати з продуктами власної кулінарної думки, яка, на жаль, ніколи не могла похвалитися своїми здобутками, і вперто намагаючись здогадатися, що ж стало потрібно від нього Бертенєву.
Залишившись на самоті, Бертенєв підійшов до вікна. Йому завжди видавалося (щоправда, він про це нікому не казав), що панорама з вікон може розповісти про господаря не менше, аніж його бібліотека чи вмеблювання помешкання. Принаймні відтоді, як люди почали достатньо вільно вибирати собі житла. Але зараз він опинився в скрутному становищі — будинок звичайний, стандартна житлова “сочевиця-карат”, без будь-яких надлишків. А за вікном уже сутеніло, на вулиці ще можна було щось розгледіти, але з вікна кабінету, освітленого м’якою люмінесценцією зі стелі, можна було побачити хіба що власне відображення, спотворене потрійним віконним склом.
А можливо, він даремно приїхав сюди? Справді, адже Ганшин просто втік, сам утік, і тоді, коли справа ще лиш продзьобувалась, він утік, аби, врешті-решт, пробитися сюди, прибитися до берега інженерної еліти цього століття. І, мабуть, варто було б давно про все забути, поставити хрест, як кажуть, і забути назавжди, незважаючи на всі роки, які вони прожили пліч-о-пліч і славно разом попрацювали, і він справді забув би, але… Свого часу саме Ганшин подав одну ідею, котра сьогодні привела їх усіх — і рудого товстяка Тапіо, і веселуна Ланге, хіміка “від бога”, і його самого до того порога, на якому не згадати про Ганшина було б просто підло.