Експансія-I
Шрифт:
— За тиждень спробуємо впоратися.
— Мене це влаштовує. Моє ім'я Еріх Ульстер. Зв'язок у нас поки що буде односторонній, я дзвонитиму вам чи зустрічатиму щоп'ятниці в булочній Пауля… О дев'ятій ранку. Коли я помічу, що за одним з нас стежать американці, у контакт з вами не вступатиму, чекайте дзвінка чи листа з редакції, вас попросять зайти для переговорів з приводу вашого оголошення. Це означає, що я чекаю вас на вокзалі Фульди, біля кас, щочетверга, о сьомій вечора.
Через тиждень Гелен подзвонив своєму американському контактові й попросив позачергової
— У мене є дві надзвичайні новини, — сказав Гелен, коли вони побачилися. — Одна — сумна, почну з неї, бо друга, як розумієте, радісна…
— Взагалі я вважаю за краще починати з радісної…
— Я — також, але справа в тому, що, можливо, ви захочете перервати нашу розмову й надіслати мої сумні матеріали у свій штаб, вони того, на жаль, варті.
І він передав американцеві фальшивку Еміля Аусбурга — дві машинописні сторіночки російського тексту; печатку і підписи було зроблено на славу, товар «на вершковому маслі».
— Я не розумію, що тут написано, — сказав контакт.
— Можу перекласти. Але це буде досить приблизний переклад. Я вирішив віддати цю інформацію вам, особисто вам, щоб саме ви могли нею оперувати. Ці сторінки з інструкції політвідділу механізованого корпусу, розквартированого під Ростоком; замполітам дають рекомендації про роботу серед особового складу в період кидка до Ла-Маншу.
— Від кого надійшла інформація? — спитав американець, підводячись. — Надійні джерела?
— Мої джерела надійні, — відповів Гелен, — я шушваль не підбираю.
Американець подзвонив у штаб, попросив негайно надіслати двох автоматників, знайти тямущого перекладача з російської, оперативно опрацювати документ і показати криміналістам, щоб виключити можливість підробки.
— Спасибі, генерале, — сказав американець, — Хто, крім вас, знає про цей документ?
— Ви.
— Отже, це наша спільна робота?
— Ні, це ваша робота, — відповів Гелеп.
— Генерале, любий, ви ж прекрасно знаєте, що і у вас, і в нас, та й взагалі в усіх розвідках світу, одна система перевірки: що я відповім Вашінгтону, коли мене запитають, як до мене потрапив цей надзвичайно секретний документ росіян? Ви розумієте, що цей документ дає нам змогу добре приперти до стінки вашінгтонських миротворців, тому я повинен назвати людину, яка передала мені це.
— А ви назвете. Ви скажете, що ваші люди — замотивуйте це сьогодні ж — завербували якогось Мертеса, не знаючи, що всі дані на нього лежать в одному з моїх підрозділів… Я, до речі, й сам цього не знав до сьогоднішнього ранку… Скажіть, що для користі справи, зважаючи на терміновість інформації, ви не стали вимагати в мене розгорнутої довідки про цього самого Мертеса… Я її підготую за кілька днів, люди вже займаються цим…
Біля дверей особняка зарипіли гальма, і по тому, як люто вони засичали, обидва зрозуміли, що приїхали американці.
Контакт передав своїм автоматникам липу (Гелена приголомшило те, що він навіть не заклеїв конверта, яка безвідповідальність, провалять агента і оком не змигнеш, треба це запам'ятати, знадобиться, пора підводити до них своїх людей у технічний персонал, цілком можна працювати), сказав, що приїде в штаб через дві години, й повернувся до столу, сервірованого лише фруктами й мінеральною водою з Віші.
— Хороша новина також пов'язана з цим таємничим Мертесом, — провадив далі Гелен. — Мої люди, правда, тільки
Так Гелен заклав секретній службі США своїх конкурентів з СС і гестапо, які уникли арешту, діставши при цьому в своє використання тих людей із служби Шелленберга, які мали великий досвід розвідроботи проти Росії, Польщі й Чехословаччини.
Звичайно, він не збирався віддавати американцям тих людей в Іспанії, Португалії й Латинській Америці, які платили гроші «головному резерву майбутнього», усім тим, хто затаївся, чекаючи свого часу. Ці люди потрібні йому, Гелену, його Німеччині. Він віддасть американцям тільки тих, у кому не зацікавлений, аж надто закаляних, нехай янкі теж загидяться; високих професіоналів розвідки, що осіли поза рейхом, він беріг для себе, стежачи за кожним їхнім контактом.
«У великому треба вміти жертвувати малим», — він часто повторював ці слова своїм співробітникам.
Нехай посидять люди Мюллера в тюрмах янкі; зрештою, це не Моабіт і не Дахау, навіть м'ясо дають і дозволяють носити краватку. Все одно витягне їх звідти він, Гелен. Йому вони будуть, вдячні до самої смерті. Тільки так: поділяй і владарюй, і не забувай, що в будь-якому великому треба вміти жертвувати малим.
А вже після цього Гелен сів — з олівцем у руці — за промову адвоката Меркеля, яку той написав на захист гестапо.
На першій сторінці промови після фрази «справа гестапо набуває значення у зв'язку з думкою обвинувачення, смисл якого полягає в тому, що гестапо нібито було найважливішою зброєю влади при гітлерівському режимі», Гелен запропонував Мерку обговорити з адвокатом можливість включення такого пасажу: «Захищаючи гестапо, я знаю, якою жахливою ганьбою покрита ця установа, я знаю, який жах і страх наводить це слово, знаю, яку ненависть викликає воно».
На другій сторінці Гелен попросив переконати адвоката в тому, що конче необхідно включити в промову ще одне надзвичайно, з його погляду, важливе положення.
— Питання про колективну вину, — пояснив Гелен своєму помічникові, — це найголовніше питання найближчого майбутнього. Армію відновлювати нам, більше нікому. Хто піде в неї служити, в нашу нову армію, якщо в голови людей утовкмачать концепцію «колективної вини»? Отже, необхідно додати: «Помилково стверджувати, що людина може вважатися винною й притягуватися до відповідальності вже тому, що вона належить до певного об'єднання, не обтяжуючи себе розслідуванням кожного окремого випадку, аби з'ясувати, чи викликала певна особа особисто на себе вину своїми діями чи своєю бездіяльністю».