Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
Я подумав, що після повернення з глибин, — хоч він, можливо, на це й не заслуговує, — розповім про все Антрекоту Антрекотовичу. Нехай, Ван Гог, мазюкає, якщо не вміє варити смачно їсти. Так воно вже виходить: людина за покликанням ніби художник виявляється поганим кухарем. А гарним живописцем стати заважаємо буцімто ми — прожерливіші за акул хлопці.
Ми пливли один від одного на відстані світла, що його випромінювали наші ліхтарики. Риби було не густо, але вона траплялася, кумедна — сплюснута й баньката. Раптом у смузі проміння майнула тінь. Дельфіни! Два
Я умовним знаком — кліпнув ліхтариком — звернув увагу Кіма й Альфреда на одного з дельфінів: він виписував витки й спіралі поруч.
До спини в нього був прикріплений якийсь, завбільшки як телефон, прилад — квадратний ящик з антеною вгорі.
Дельфін поводив себе дивно, чи то ба — розумно. Він, підпливаючи, зупинявся. Анітрохи не боячись світла, безсоромно розглядав мене з ніг до голови.
Раптом із ящика вирвався пучок яскравого світла — я на мить осліп, чи, може, навіть знепритомнів. Ще і ще такі ж різкі, ніби магнієві, спалахи.
Хлопці, не вагаючись, для взаємовиручки підпливли до мене впритул.
Ми були вражені, схвильовані. Тут, на дні океану, вимуштровані кимось тварини? Неймовірно!
Ось тобі й критика дельфінячих здібностей, проти яких, пам'ятаю, виступав Данило чи й ви, Кіме Михайловичу, коли місяць тому пропливали повз острів Носі Мазава. Ось тобі се ля ві — таке життя! — як каже Окань.
Дельфіни зникли, а ми, приголомшені їхнім візитом, все ж попливли в бік дна.
Я освітив скелю ліхтариком і, вибравши горизонтальну приступку, поставив туди ногу. Легенька хмарина каламуті піднялася вгору. Я сів, звісивши ноги вниз, де лежала безмірна океанська безодня.
Це було зручне крісло: вигнуте дугою сидіння, круглі, відшліфовані бильця та висока спинка. Майже в такому кріслі, пригадую, сидів інспектор відділу кадрів пароплавства, коли я вперше прийшов оформлятися на судно. Тільки це моє крісло кам'яне, а в начальника воно було з дерева, а сам він попервах здався мені кам'яним — не хотів брати на флот, хоч ти йому кілок на голові теши.
Сидів я не довго, та й чого його байдикувати! Долотом відколупнув шматочок скелі, поклав у сумку. Заміряв температуру води, прикріпив до скелі сейсмограф — прилад, що фіксує підземні поштовхи. Власне кажучи, зробив усе, що наказував Гліб Семенович.
Хлопці трудилися теж. Кім фотографував гору, а Заєць брав зразки порід.
Час уже й підніматися — наш командир, Кім, одплив від скелі. Я попрямував за ним.
Альфред плив осторонь. Коли це бачимо, він розводить вказівний та великий пальці правої руки — так, що між ними утворився майже прямий кут. Розвів і похитав з боку в бік рукою.
За Міжнародним кодом сигналів рукою, якщо підводник подає такий сигнал, це означає: щось не ладиться; я не можу з чимось упоратися.
Умовним знаком Кім запитав, що трапилось. Альфред, піднявши руку з простягнутими і стуленими вказівним і середнім пальцями (сигнал: запаморочилась голова!), покрутив нею довкруг її осі, ніби малюючи спіраль. Покрутив та й поплив від нас геть.
Це була погана ознака —
Ми погналися навперейми: Зайця будь-що треба було затримати, довести до дзвона, інакше він накоїть і собі й нам.
Та Альфред тікав, ніби заєць (вибачте за недоречне порівняння!) від переслідування вовків.
От біда — де вона взялася на нашу голову! Я ще, як не дивно (а втім — нічого дивного немає: так воно буває завжди), у цій критичній ситуації не втратив гумору. Подумав — слова самі напливли, вичитані недавно в довіднику плавця-підводника: «Потонулого в морській воді легше оживити, ніж того, що втопився у прісній, бо згуба в морській воді має свої особливості. Внаслідок різниці осмотичних тисків води і плазми крові створюються умови для згущення крові, тому що її рідка частина з легеневих капілярів рине в альвеоли, а іони натрію з морської води переходять у кров».
І хоч медико-фізіологічні досліди довели, що пам'ять водолаза гіршає із зростанням глибин приблизно на п'ять процентів кожні сто метрів, — я не подурнішав і не став пришелепуватим. Може, це був винятковий випадок, але розум мій працював чітко, а пам'ять була ясна й загострена як ніколи — свідчення того: згадав навіть сторінку — двісті восьма! — із довідника (видання друге, перероблене й доповнене) за редакцією Є. П. Шиканова.
Заєць тікав і далі, і відстань між нами збільшувалась.
У світлі ліхтарів — ми увімкнули й допоміжні, далекобійні, — ніби хтось різонув ножем, вода зблиснула, потім завихрилася — і ми знову побачили дельфінів: тих, знайомих, і ще кількох із ними.
Найбільший, ведучий, дельфін вирвався вперед. Ми бачили, як він наближається до Альфреда. Потім… потім схопив його — і вся зграя зникла у безвісті.
— Заєць, Зайка, За… За… За!.. — сам не свій од жаху, заторохтів я.
«Цього ще тільки бракувало! — опанував я себе. — Заспокойся, Василю, заспокойся!»
— За… За… За… — цокотіли мої зуби.
На «Садку» вже є два заїки — геолог-бородань і боцман Степанович. Невже мені судилося стати третім? Але ж це було б так несправедливо та й забагато для одного судна заїк. У всьому повинна бути міра.
Одного разу наш Антрекот — принаймні так він розповідав — звернувся до невропатолога, бо після триліської «трагедії» — після того, як його викрили за пожежні приписки, йому здавалося, що він може збожеволіти. Антрекот Антрекотович — надумливий. Він десь вичитав, ніби ті, що починають з'їжджати з глузду, все ставлять під сумнів, вагаються, як ото принц датський, Гамлет, з однойменної п'єси Шекспіра, що повторював і повторював свою крилату фразу: «Бути чи не бути?»