Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
Так от. «Садко» вирушав на пошуки затонулого материка. За припущенням деяких учених, там, де зараз Індійський океан, колись нібито лежав суходіл, що з'єднував Африку, Індостан і Антарктиду. Його назвали Гондваною — назва, до речі, від наймення племені гонді, що живе в Центральній Індії.
З невідомих причин Гондвана розкололась. І тепер до тієї землі, покритої багатокілометровою товщею води, мали проникнути дослідники.
Крім «Садка», загиблий материк збиралися шукати й інші експедиції. Газети повідомляли, що
«Садко» завантажився потрібним провіантом, мініатюрними підводними човнами, батискафом — і вирушив у дорогу,
SOS
Тонкий, ледь помітний окраєць сонця виткнувся з моря, поширшав, перетворився на вогнисту кулю. Вона дедалі вище й вище піднімалася вгору, над безмежжям води та над кратером вулкана, — ніби велетенський валун, диявольською силою виштовхнутий з огнедишного жерла.
Сліпуче проміння нагадувало повінь виверженої магми, якою залило небо, море, неприступні скелі Кракатау.
З океану в тісну горловину протоки вітер наганяв хвилі, і «Садко» вів з ними двобій — палуба здригалась, ходила ходором: це ще більше підсилювало ілюзію землетрусу.
На судні ніхто вже не спав.
З містка було видно, як на Дерібасівську — так Василь Окань прозвав головну палубу — висипали матроси і заходилися зачохлювати трюм.
Прийнята радіограма наробила переполоху.
Розбудили капітана. На місток піднялися начальник експедиції Гліб Семенович, молоденький, мій ровесник, штурман Валерій Сакало, який відав лоціями, картами, іншою навігаційною документацією.
— Санта Марія! — з порога кинув Сакало. — Не інакше — заблудилися. Воно й не дивно: на вахті ж великі мореплавці — Кук і да Гама.
Та капітан обірвав його бурчання.
— Які координати? — суворо запитав він у штурмана.
Мегерович — я не розчув — щось відповів, і вони заклопотано схилилися над картою.
Першим мовчанку порушив начальник експедиції — сивобородий, з блакитними і світлими, як у дитини, очима дідусь.
— Так це ж на самому півдні Яванського жолоба, поряд із банкою Корона. Глибини там незначні, — мовив він.
— Ви так гадаєте?
— За даними попередніх експедицій, океанське дно в тих широтах дуже нерівне.
— Отож-бо, що нерівне, — знову озвався капітан. — Незрозуміло, в яку пастку потрапив «Оріон»: на мілководді чи в океанській безодні. Ось погляньте, Семеновичу, — розгорнув він скручену в рулон великомасштабну карту. — В квадраті «X» лінії ізобат ніби п'яні — самі зигзаги й спіралі.
— Справді, з вісімнадцятиметрової глибини дно переходить майже в шестикілометрову
— Це мене й непокоїть, — невтішно відказав капітан.
І, накульгуючи, — одна нога в нього була коротша, на яку він помітно припадав, — вийшов із штурманської.
— Ліво на борт! — скомандував стерновому.
— Ліво на борт! — повторив наказ Кукса. «Садко» змінив курс і пішов на південний схід.
Шторм не вщухав. Судно перелітало з хвилі на хвилю, тупцювалося на місці.
— Ач як лютує, нечиста сила! — вилаявся Кукса. — Капітан завжди щось придумає, — знайшов він на кому зігнати свою злість. — Ну навіщо йому здалася та банка?
— А хто ж «Оріону» подасть допомогу?
— І без нас знайшлись би рятувальники.
— Ну й філософія в тебе!
Сашко промовчав.
Ми щойно здали вахту і до вечора були вільні. Напарник почвалав у каюту, а я вирішив зайти в радіорубку, сподіваючись одержати з дому вісточку.
— Що нового? — уздрівши мене, поцікавився радист.
— Це я тебе повинен запитати — що нового.
— Ти, як завжди, маєш рацію.
— Ну, в тебе тих рацій он скільки, — не змовчав я, показуючи на приймачі й передавачі, якими аж до стелі була заставлена рубка.
Максима Роскошного мій каламбур розвеселив.
— Дотепно! — похвалив він і додав — А тільки моя рація, на жаль, мовчить. Певніше, не моя, а та, з якою я підтримував зв'язок. Заходь, заходь! Чого вагаєшся? — широким жестом руки запросив він.
Я переступив поріг.
Відклавши навушники й одвернувшись від ключа, яким вистукував морзянку, Максим, як дзига, завертівся на пригвинченому до підлоги стільці.
— Хитавиця допікає, а ти ще й крутишся.
— Е, — загадково всміхнувся хлопець. — Я, шановний Васько да Гама, гартую себе навіть під час шторму.
— Чи не в космонавти мітиш?
— А чого б і ні? В космос тепер навіть жінки літають — хіба я гірший за них?
Не гірший, але… Сміх! Бо Роскошний так схожий на космонавта, як я на папу римського. Максим присадкуватий, невеликий — справжній карлик.
Ця непоказна зовнішність анітрохи не пасує й до його пишномовного прізвища. Хоч зовнішність, кажуть, обманлива, а низькорослі та ще з фізичними вадами буцімто дуже наполегливі. І — жорстокі.
Про це мені говорив і Кукса, — правда, після того, як капітан вліпив йому «крокодилячу» догану.
Особисто я жорстокості за Максимом не помічав. Навпаки, він м'якосердий. А от наполегливості йому не позичати. Радист один із небагатьох самотужки освоїв англійську мову, ще й допомагає вивчати іншим. Навіть Кукса, визнаний всіма ледащо, і той завдяки Максиму трохи почав «спікати» по-англійськи.
— З дому тобі, хлопче, анічогісінько, — мабуть, відгадавши, чого я прийшов, поспішив доповісти Розкошний. — А от Кукові — радіограма. Від нареченої, — значливо мовив.