Екзамен

Грінченко Борис

— Байденко Іван! — голосно вигукнув пан член. Викликаний хлопець схопивсь і почав пролазити проміж тісно поставленими ослонами. Ноги в його якось не слухалися, чіплялися за ніжки від ослонів; видко було, що хлопець лякався. Нарешті, вилізши, він несміливо підійшов до столу і вклонився.

— Ну, по закону, — муркнув член. — Читай молитву господню.

Хлопець тремтячим голосом почав:

— «Отче наш, іже єси…»

— Троице! — знову звелів член. Хлопець і ту проказав.

— А што ето такое тройця? — запитався він. Хлопець

силкується щось сказати, але не може.

— Ну-ну! — підганя батюшка. — Я ж вам ето об'яснял, как же ти не знаєш?

— Тройця… — почина хлопець і стає. — Тройця… це — бог отець, і син, і дух святий…

— А шо ж то, три бога? — допитується член.

— Ні, один…

— Ну, как же то один? Розкажи! Хлопець мовчить.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — знов підганя батюшка. — Ти ж знаєш!

Хлопець то червоніє, то біліє, він тремтячою рукою тре чоло, видко, як замружіли і змокріли очі, затіпалися губи. Йому стало страшно.

— Ето значить… обикновенно, це всьо одно, шо от свет од сонця, ісходить і шо того… теє… — об'ясніть йому, батюшка! — докінчив член, що хотів був навести відоме порівняння з біблійної історії Рудакова, але не зміг і заплутавсь.

Батюшка вияснив.

— Тепер по священной історії… — промовив учитель.

— Розкажеш про Ноя і єго синовей? — спитав піп.

— Розкажу, — відмовив, трохи заспокоївшися, хлопець і почав розказувати.

— А шо, — зненацька перехоплює його оповідь член, — хорошо сделал Хам с отцом?

— Hi…

— Обикновенно, он отца не уважал, посмеялся с него… за то ему і наказаніє. А ти уважаєш отца? Слушается? — зненацька грізно запитується член.

— Слухаюсь… — відмовляє переляканий його голосом хлопець.

— То-то!.. Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно єсть родитель! — промовля член, удаючись уже до всіх школярів, а ті зо страхом дивились на все, що робилося у їх перед очима.

— Тепер по арихметикє! От я вже сам єго спрошу, — промовив член.

Тут уже було його широке поле до діяльності, і він, розгорнувши свого завдачника і нашукавши по прикметах завдачу почав нею мучити хлопця. На щастя хлопець знав.

— Тепер по-руському!

— Читай! — промовив учитель, показуючи хлопцеві в книжку.

— «Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки»… і т. і.

— Розкажи!

Хлопець ламаною великоруською мовою переказує прочитане, всячину плутаючи:

—…вона слихала, шо у людей больші руки і очки… стоїть та й крутить хвостом…

— Да, очки надела, — додає член. — Хорошо! Будеть! — промовив він і, нахилившись над реєстром, хотів 'писати «балли».

— Может бить, пісать єщо? — спитавсь учитель.

— Мм… — муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжні правила правопису. — Нехай пишеть!..

Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовій таблиці. Потім почали виправляти помилки.

Член якось підсунув до себе книжку і, звіряючи з нею написане, знайшов дві помилки. Зоставалось їх ще з п'ятеро, але член сказав, що все останнє так, і хлопця пущено.

Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тільки, як дійшли до арифметики, бідолашний ніяк не міг рішити завдачу — даремно направляв його вчитель, даремно підганяв член. Нарешті, член не вдержавсь:

— Шо ето? — зненацька крикнув він. — Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нічего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт!

Бідолашний учитель тільки крутивсь на одному місці. Школярі сиділи білі, як крейда.

Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далі все голосніше й голосніше, і перейшло, нарешті, у голосні заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегідь хотів утікати від «пана».

— У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому піду! — ридаючи казав він.

Почувши це, член зупинився. Вчитель побіг до хлопця. Але він не зважав на вмовлення і не покидав ридати і намагатися додому. Довелось пустити його з школи.

Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останніх шістьох хлопців, що здавали на «свідоцтва», відбувся тихо, надто, що всі вони «арихметику» знали, і пан член не мав рації сердитися.

Нарешті скінчили. Пан член устав.

— А тєх не будем екзаменовать? — спитавсь учитель, показуючи на школярів першого та другого року.

— Ннєт… Та они умєють читать?.. — казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шість годин. — Хлопці, читать умєєтє? — запитався він у школярів.

— Умієм… — несміливо відмовили деякі.

— А щитать? Ну: дважди сєм?

— Чотирнадцять! — гукнули всі відразу.

— А 25 без 7?

— Вісімнадцять.

— Ну… — промовив член, вагаючись.

— Може, закусить би… — обізвавсь батюшка.

— Обикновенно… не мішало б… Ну, дєті, — знов озвався він до школярів, а ті чогось повставали, — значить, ви тепер получите свідєтельство — коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учітеся, потому шо наука… то-єсть… потому, шо без єї человек тьомний… А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика — то велика наука!.. — і показуючи великість «арихметики» яко науки, пан член підняв угору проти лоба пальця і погрожаючи, штрикнув їм у повітря.

Далі течія членового красномовства всохла, і він став, не знаючи, що казати… Школярі, батюшка, вчитель і собі стояли, не знаючи, що їм робити.

— Так от шо… теє… — почав знову член, згадавши, як він колись був укупі з інспектором на екзамені і як саме той закінчив його, — школа у вас хорошая, і я так доложу у совет. I арихметику знають, — один не знаєть, ну, та то вже нічево… — І член так само, як і інспектор, подав руку вчителеві та батюшці.

— Так їх распустіть? — спитав учитель.