Елементарні частинки

Уельбек Мішель

За свідченнями тих небагатьох осіб, з якими Джерзінські спілкувався в Ірландії протягом останніх тижнів, його опанував, здавалося, спокій. Його жваве, рухливе обличчя виглядало безтурботним. Він подовгу блукав по Окай–роуд, і свідком цих тривалих замріяних прогулянок були лише небеса. Звиваючись узгір’ями, дорога, то обривиста, то рівна, йшла на захід. Море сяяло, відкидаючи тремтливі відблиски на скелясті береги далеких острівців. Хмари, швидко підхоплені вітром у напрямку обрію, утворювали блискучі дивовижні маси, які здавалися напрочуд щільними. Мішель йшов і йшов, не відчуваючи втоми, и і легкий серпанок вологою осідав на його обличчі. Його праця завершилася, він знав це. У кімнаті, перетвореній на кабінет, вікна якої виходили на мис Ерісланен, він упорядкував свої записи — кілька сотень сторінок розмірковувань на найрізноманітніші теми. Результати його власне наукових робіт вмістилися на вісімдесяти машинописних сторінках — Мішель не вважав за потрібне наводити подробиці своїх розрахунків.

27 березня 2009 року під вечір він вирушив на центральний поштамт. Спочатку він надіслав перший

примірник своїх праць у Париж до Академії наук, потім другий примірник до Великобританії — в журнал «Природа». Що ж до того, що він зробив далі, немає якихось конкретних відомостей. Той факт, що його автомобіль знайшли у безпосередній близькості від Огрус- Пойнта, безумовно, наштовхує на думку про самогубство, тим більше, що ні Уолкотт, ні будь–хто з технічного персоналу центру, власне, не висловив подиву з приводу подібного кінця: «У ньому було щось невимовно печальне, — неохоче пояснив Уолкотт, — на мою думку, це була найбезрадісніша людина, яку мені довелося зустріти в житті, до того ж слово «печаль» мені видається заслабким у цьому випадку: радше було б сказати, що про нього склалося враження, як про людину вкрай зруйновану, спустошену. Мені завжди здавалося, що життя його обтяжує, що він встиг утратити будь–який зв’язок з усім живим. Я вважаю, що він протримався саме стільки часу, скільки було необхідно для завершення його праць, і нікому з нас не дано уявити, яких зусиль це йому коштувало».

Хоч би як там було, але навколо зникнення Джерзінські згустилася таємниця, а та обставина, що його тіло так і не було знайдене, породила стійку легенду, що він подався в Азію, а саме до Тибету, перевірити результати своєї роботи співставленням з деякими положеннями традиційного буддизму. Нині ця гіпотеза одностайно відкидається. З одного боку, не знайшлося жодних слідів його авіаперельоту з Ірландії до Тибету; з другого — малюнки, які залишилися на останніх сторінках його блокнота і які свого часу трактувались як мандали, зрештою були ідентифіковані як комбінації кельтських символів, близьких до тих, що були використані у «Книзі кельтів».

Нині ми переконані, що Мішель Джерзінські знайшов свою смерть в Ірландії, там, де він на свій розсуд прожив останні роки земного життя. Ми також вважаємо, що тільки–но його праці були завершені, він — позбавлений будь–яких людських уподобань — вирішив піти з життя. Багато свідчень того, що він перебував під невимовним впливом цієї віддаленої точки західного світу, що омивається вічно ніжним, тремтливим світлом, де він так любив блукати або, як він писав в одній зі своїх останніх нотаток, «де перемішані небо, вода і сонячне сяйво». Ми схиляємося до того, що Мішель Джерзінські зник у морі.

ЕПІЛОГ

Нам відомо багато подробиць щодо життя, зовнішнього вигляду і характеру персонажів цієї оповіді; а втім, цю книгу слід розглядати скоріше як вигадку, правдоподібну реконструкцію на основі уривчастих споминів, а не як достовірне й однозначне відображення дійсності. Навіть якщо надрукованим «Кліфден- ським нотаткам», цій складній суміші особистих вражень, спогадів і теоретичних викладок, увічнених рукою Мішеля на папері між 2000 і 2009 роками, в той саме період, коли він працював над своєю узагальненою теорією, випало розповісти нам багато чого про події в його житті, біфуркації, конфронтації та драми, які визначили його особистий світогляд і спосіб існування; проте як в його біографії, так і в особистості залишається чимало нез’ясованого. А те, що трапилося потім, навпаки, належить Історії, і події, що розгорнулись після публікації праць Джерзінські, вже стільки разів змальовані, прокоментовані і проаналізовані, що можна обмежитись їх стислим резюме.

Червневій публікації 2009 року у спеціальному випуску журналу «Природа» під заголовком «Пролегомени до ідеальної реплікації», в якій на вісімдесяти сторінках були узагальнені положення останніх праць Джерзінські, судилося стати потрясінням для всього світового наукового співтовариства. В усіх куточках світу дослідники–мікробіологи намагалися повторити запропоновані експерименти, перевірити подробиці розрахунків. За кілька місяців надійшли перші результати, а потім з кожним тижнем вони накопичувалися, з бездоганною точністю підтверджуючи справедливість вихідних гіпотез. До кінця 2009 року не лишалося жодних сумнівів: висновки Джерзінські відповідають дійсності, їх слід визнати науково обґрунтованими. Було очевидно, що їх- практичні наслідки приголомшливі: будь–який найскладніший генетичний код може бути перезаписаний у стандартній формі, недоступній для порушень і мутацій. Отже, будь- яка клітина може бути наділена здатністю безкінечного послідовного репродукування. Усяка жива істота, хоч якою б вона була розвинутою, може бути трансформована у схожу, але розмножену шляхом клонування безсмертну істоту.

Коли Фредерік Хюбчеяк одночасно з кількома сотнями вчених з різних куточків планети відкрив для себе праці Джерзінські, йому виповнилося двадцять сім років, він закінчив роботу над дисертацією з біохімії у Кембриджі. Неспокійний розумом, плутаник, непосидько, він за кілька років об’їздив усю Європу — в архівах університетів Праги, Геттінгена, Монпельє та Відня залишився слід його перебування, він почергово був зарахований студентом в усі ці навчальні заклади, шукаючи, за його власними словами, «нову парадигму, але й не тільки: крім іншого способу дивитися на світ, ще й встановлювати з ним інші зв’язки». Хоч би як там було, він став першим і на тривалий час єдиним вченим, хто, виходячи з результатів праць Джерзінські, відстоював таке радикальне положення: людство повинне зникнути, дати життя новому виду, безстатевому і безсмертному, подолавши тим самим індивідуальність, роз’єднаність

і поняття майбутнього. Марно змальовувати обурення, яке подібний проект викликав у середовищі поборників релігій одкровення — іудаїзму, християнства та ісламу, котрі, об’єднавшись разом, одностайно піддали анафемі ці праці, оголосивши їх «серйозним замахом на гідність людини, яка полягає в одиничності її взаємозв’язків із Творцем»; лише буддисти зробили зауваження, що хоч би як там було, а відправною точкою розмірковувань Будди було усвідомлення трьох перешкод: старості, хвороби і смерті, а також того, що вінець творіння, покликаний посвятити себе передовсім розмірковуванням, не повинен повністю й одразу, нерозважливо відкидати технічне роз’вязання цих проблем. Так чи інакше, але цілком очевидно, що Хюбчеяку не варто було розраховувати на велику підтримку з боку офіційних релігійних конфесій. Більш дивною виявилася категорична відсіч з боку прихильників традиційних гуманістичних цінностей. Хоч як важко нам сьогодні збагнути сенс таких понять, як «свобода особистості», «людська гідність» і «прогрес», слід згадати, яке панівне місце вони посідали у свідомості людей матеріалістичної епохи (тобто тих декількох століть, які відділяють крах середньовічного християнства від моменту публікації праць Джерзінські). Туманний і довільний характер названих понять, схоже, завадив їм здійснити хоч якоюсь мірою ефективний вплив на реальну суспільну ситуацію — таким чином, історію людства в період з XV по XX сторіччя можна в цілому охарактеризувати як період прогресуючого розкладання і розпаду; втім, представники освічених і напівосвічених кіл, які певною мірою зуміли зробити свій внесок в утвердження цих понять, з таким завзяттям чіплялися за них, що Фредеріку Хюбчеяку в перші роки довелося докласти неймовірних зусиль, щоб його почули.

В історії цих кількох років, витрачених Хюбчеяком на те, щоб домогтися одностайного схвалення проекту (спочатку зустрінутого з одностайною гидливою відразою світовою спільнотою, аж поки дійшло-таки до його фінансування з фондів ЮНЕСКО), перед нами постає портрет яскравого, бойового діяча, наділеного розумом водночас живим і практичним, урешті- решт портрет неперевершеного популяризатора ідей. Власне, він, зрозуміло, був виліплений не з того тіста, з якого виходять великі вчені; зате він зумів використати ту одностайну повагу, яку викликали у міжнаціональному науковому середовищі ім’я і праці Мішеля Джерзінські. Ще менше підстав приписувати Хюбчеяку склад розуму, як у глибокодумного, оригінального філософа; але він зумів у своїх передмовах і коментарях до «Міркувань про переплетіння» і «Кліфденських нотаток» надати думкам і висловлюванням Джерзінські форми одночасно вражаючої і чіткої, доступної розумінню широкої публіки. Перша стаття Хюбчеяка «Мішель Джерзінські і копенгагенські інтерпретації» всупереч своїй назві є серйозними, виваженими розмірковуваннями з приводу висловлювання Парменіда: «Акт і об’єкт мислення збігаються». У наступній роботі «Трактат про конкретне обмеження», як і в іншій, з більш простою назвою «Реальність», він робить спробу звести воєдино логічний позитивізм Віденського гуртка і релігійний позитивізм Конта, час від часу не відмовляючи собі в задоволенні робити ліричні відступи, про що може свідчити ось цей, досить часто цитований пасаж: «Не існує ніякого так званого вічного мовчання і нескінченного простору, тому що в дійсності не існує ні мовчання, ні простору, ні порожнечі. Світ, який ми знаємо, — це світ, який ми створюємо власноруч, він округлий, гладенький, однорідний і теплий, як жіночі груди». Так чи інакше, але він зумів навіяти значній частині публіки, що на тій стадії розвитку, якої досягло людство, воно може і повинне взяти під свій контроль всесвітню еволюцію в цілому, зокрема власну біологічну еволюцію. У своїх прагненнях він отримав безцінну підтримку з боку певної частини неокантіанців, які, використовуючи нестримний приплив ніцшеанського впливу на суспільну думку, взяли у свої руки багато важливих командних важелів в інтелектуальних університетських та видавничих колах.

І все-таки, на загальну думку, справжнім генієм Хюбчеяк показав себе тоді, коли зумів, виявивши неймовірну прозірливість в оцінці сенсу того, що відбувається, повернути на свою користь і своєї програми трохи дивний, незаконнонароджений ідеологічний напрямок, який з’явився наприкінці XX сторіччя під гаслом New Age. Він першим у свій час зумів розгледіти за масою застарілих, сповнених протиріч смішних забобонів, до яких при поверховому розгляді зводиться цей напрямок, той факт, що по суті New Age є реакцією на те реальне страждання, джерелом якого є психологічна, онтологічна і соціальна роздрібненість та відокремленість. За відразливою сумішшю фундаментальної екології, потягу до традиційного мислення і «святинь», успадкованою від спорідненого руху хіпі та Ізаленських ідей, напрямок New Age проявляв реальне прагнення до розриву з XX сторіччям, його імморалізмом, індивідуалізмом, його анархістськими, антисоціальними схильностями; він заявив про тривожне розуміння того, що жодне суспільство не може бути життєздатним без об’єднуючої осі будь–якої релігії; насправді він сам був могутнім закликом до зміни парадигми.

Більше аніж будь–хто усвідомлюючи, що компроміс іноді конче необхідний, Хюбчеяк у лоні Руху людського потенціалу, створеного у 2011 році, без вагань узяв собі в актив декілька тем, суто належних New Age, від «Будови кортикальної області Гайо» до відомого «10 мільярдів людей на поверхні планети — 10 мільярдів нейронів у мозку людини», від заклику до створення Єдиного всесвітнього уряду на основі «нового альянсу» до майже рекламного девізу: «ЗАВТРАШНІЙ ДЕНЬ БУДЕ ДНЕМ ЖІНОЧИМ». Він виконав це віртуозно, викликавши одностайне захоплення усіх коментаторів, ретельно уникаючи будь–яких відхилень у бік ірраціоналізму чи сектантства, заручившись напрочуд могутньою підтримкою у колах вчених.