Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
Марілла поставила свічку на триногий трикутний столик і зняла з ліжка покривало.
— Ти ж маєш нічну сорочку? — спитала вона.
Енн кивнула.
— Так, маю дві. Мені пошила директриса в сиротинці. Вони страшенно тісні. У сиротинці повсякчас усього бракує, тому весь одяг завжди тісний — принаймні в такому вбогому сиротинці, як наш. Я не люблю тісних нічних сорочок. Але в них сняться такі ж чудові сни, як і в гарних, із мереживом довкола шиї. Оце єдина моя втіха.
— Ну, то перевдягайся швидше й лягай. Я через кілька хвилин повернуся — заберу свічку. Тобі я її гасити не довірю. Ще
Коли Марілла пішла, Енн сумовито роззирнулася довкола. Чисто побілені стіни аж відлякували своєю голизною. Дівчинка подумала, що їм і самим, напевно, від цього було боляче. На підлозі теж не було нічого, тільки круглий плетений килимок лежав посередині кімнати; Енн таких досі не бачила. В одному кутку стояло ліжко — високе, старомодне, із чотирма низенькими темними виточеними балясинами. В іншому — той-таки трикутний столик, прикрасою якому слугувала товстенька червона оксамитова подушечка для шпильок, така тверда, що могла б зігнути найвідважнішу шпильку. Над ним висіло невеличке дзеркало, шість на вісім дюймів. Посередині між столиком і ліжком було вікно, запнуте білосніжною фіранкою; навпроти нього стояв умивальник. Уся кімната немовби просоталася крижаним холодом, від якого дівчинку почали брати дрижаки, що проймали аж до кісток. Плачучи, вона поспіхом скинула із себе одяг, вбрала тісну нічну сорочку й пірнула в ліжко, де сховала обличчя в подушку й натягла ковдру на голову. Коли Марілла зайшла по свічку, то лише вбога одежина, безладно розкидана долі, і ледь порушена постіль нагадували про те, що в кімнаті є ще хтось, окрім неї самої. Вона обережно позбирала одяг Енн, охайно склала його на простому жовтому стільці і, прихопивши свічку, підійшла до ліжка.
— Добраніч, — проказала вона боязко, але зовсім не сердито.
З-під ковдри визирнуло бліде здивоване личко з великими очима.
— Як ви можете казати «добраніч», коли знаєте, що це буде найгірша ніч у моєму житті, а ніяка не добра? — дорікнула Енн.
І знову сховалася від сторонніх очей.
Марілла поволі спустилася на кухню й стала мити посуд після вечері. Метью курив — а це означало, що в нього неспокійно на душі. Курив він рідко, позаяк Марілла чинила затятий опір цій шкідливій звичці; та час від часу його все ж тягло до тютюну, і тоді вже вона не зважала, розуміючи, що брат має свої слабкості й мусить давати вихід почуттям.
— Ото ще халепа! — обурювалася вона. — От як воно буває, коли просиш когось замість самому їхати. Мабуть, то в Річарда Спенсера хтось щось наплутав. Тож доведеться комусь із нас завтра їхати до пані Спенсер, еге ж. Дівчинку треба відправити назад до сиротинцю.
— Так, напевне, — промимрив Метью.
— Напевне! Хіба це не очевидно?
— Але, Марілло, вона така хороша дитина. Жаль буде відправляти її, коли вона так хоче жити тут.
— Метью Катберте, тільки не кажи, що ми повинні її лишити.
Навіть якби Метью виявив бажання постояти на голові, це так би не вразило Маріллу.
— Ну… ні, я думаю, що… не зовсім так, — бурмотів Метью, якого необхідність відповідати загнала в глухий кут. — Я думаю… навряд чи мудро буде від нас такого сподіватися.
— Авжеж ні. Яка нам із неї користь?
— Але їй може бути з нами добре, —
— Метью Катберте, ця дитина тебе вочевидь приворожила! Я ж бачу, що ти хочеш її лишити.
— Вона дуже цікава дівчинка, — правив своєї Метью. — Якби ти чула, що вона розказувала, доки ми їхали зі станції.
— О так, поговорити вона завжди охоча. Я одразу це помітила. І це, між іншим, не робить їй честі. Погана та дитина, що не вміє припнути язика. Не потрібна мені дівчинка із сиротинцю, а якби й була потрібна, то вже, певна річ, не ця. Вона якась химерна. Ні, її треба якомога швидше відправити назад, туди, звідки вона прибула.
— Я можу найняти собі в поміч хлопчину-француза, — запропонував Метью. — А вона помагатиме тобі.
— Не треба мені допомоги, — відрізала Марілла. — Я не хочу, щоб вона тут лишалася.
— Добре, добре, звісно, як скажеш, Марілло, — промовив Метью, підводячись і відкладаючи люльку вбік. — Я йду спати.
І він пішов. Марілла, перемивши посуд, теж подалася спати з рішуче насупленими бровами. А тим часом у кімнатці на піддашші самотня дитина, якій так бракувало в житті любові й друзів, плакала, аж поки заснула.
Розділ 4
РАНОК У ЗЕЛЕНИХ ДАХАХ
Коли Енн прокинулася й сіла на ліжку, здивовано втупившись у вікно, крізь яке до кімнати линуло яскраве сонячне світло й за яким у блакитному небі пропливали пухнасті хмарки, надворі був уже білий день.
Якусь мить дівчинка не могла пригадати, де вона. Спершу відчула приємне хвилювання, та вже згодом у душі воскресли жахливі спогади. Вона була в Зелених Дахах, непотрібна й небажана, бо вона — не хлопець!
Але тепер настав справжній ранок, а за вікном квітла вишня. Тож Енн миттю вистрибнула з ліжка й підскочила до підвіконня. Штовхнула віконну раму — вона піддалася неохоче, зі скрипом, наче її давно вже ніхто не відчиняв — утім, це була правда, — а тоді застрягла нерухомо, так, що й потреби її притримувати більше жодної не було.
Енн стала навколішки, вдивляючись у червневий ранок; очі її аж сяяли від щастя. О, хіба ж тут не гарно? Хіба ж це не прекрасне місце? От якби не довелося нікуди звідси їхати. Вона могла б уявити, як лишається тут на все життя. Простору для уяви їй тепер було достатньо.
Крислата вишня стояла так близько до стіни, що аж торкалася її гілками; за рясним буйним цвітом на них не видно було жодного листка. По обидва боки будинку росли сади — яблуневий і вишневий, теж оповиті квітковими шалями, із трави подекуди вибризкували жовтим кольором кульбаби. Трохи далі видніли багряно-квітучі кущі бузку, і їхній п’янкий солодкий аромат долинав до вікон разом із вітерцем.
А за садом пролягало зелене поле конюшини, що спускалося аж до долини, де жебонів струмок; і над підліском, який вабив відпочинком серед заростей папороті, моху та лісового різнотрав’я, росли стрункі білі берези. Далі височів пагорб, зелений і пухнастий від ялиць та сосон; поміж деревами маячів сірий дах того самого будиночка, що його бачила дівчинка із протилежного берега Озера Осяйних Вод.
Ліворуч стояли величенькі клуні й стодоли, а за ними зелені поля простягались аж до блакитного моря, що вилискувало під сонцем.