Епоха слави і надії
Шрифт:
Дзвінок не працював, і Ніколасу з Ганною довелося довго стукати в двері потрібної квартири, перш ніж їм відчинили. На порозі їх зустріла трохи повненька жінка середнього віку в квітчастому фартусі і з недбалим пучком волосся на голові. Деякий час вони мовчки роздивлялися один одного. Втім, Ніколасу було не звикати – в його професії клієнти рідко починали розмову першими.
– Добридень. Ви, якщо я не помиляюся, Павлова Ольга? Мене звуть Ніколас Романов, а це – він кивнув на свою супутницю, – Ганна Шиян.
Жінка нічого не відповіла, лише продовжувала роздивлятися
– Прошу вибачення, що так затримався, я з Тауреда. Дозвольте поцікавитися, де ваш чоловік – Олександр Сергійович?
– Нічого страшного, – кивнула господиня квартири. – Проходьте, він у кімнаті, – вона вказала на останні від кухні двері. – Вам щось запропонувати?
– Ні, дякую, – відповів Ніколас. – Я краще відразу приступлю до виконання завдання. І так вже затримався на десять років.
– Так – так, звичайно, – схвильовано сказала жінка. – Він чекав вас весь цей час.
Прикривши за собою двері, Ніколас і Ганна огляділися навкруги. Кімнатка виявилася зовсім маленькою: розкладний диван, масивна шафа, крісло і старенький телевізор – ледве в ній містилися. На дивані, спиною до них, лежав Олександр Сергійович – в пом'ятій сорочці, розтягнутих треніках і в одному тапці. Другий валявся осторонь на радянському запорошеному паркеті. Вигляд у Олександра був відверто пошарпаний і жалюгідний. Непривабливу картину доповнювало багатирське хропіння і стійкий запах перегару.
– Добрий ранок! – Ніколас акуратно потряс чоловіка за плече.
– Який до біса добрий ранок? – обурився той. – Оля! Я ж просив мене не чіпати!
– Це не Оля, – гмикнув Ніколас.
– Чого? Кого ще принесло?! – Гнівно вигукнув Олександр, і різко сівши на ліжку, зібрався було схопитися на ноги, та так і плюхнувся назад, приголомшено округливши очі. Він повільно моргнув раз, другий, третій і весь зблід, – здавалося, що чоловік ось-ось втратить свідомість від потрясіння.
– Я до вас у справі, Олександр Сергійович, – м'яко окликнув його Ніколас. – Не варто так нервувати.
– У справі? – промекав чоловік. – Так ти ж… Ти ж цей… Той самий…
– Ловець Снів, цілком вірно. Звуть мене, до речі, Ніколас Романов.
Ніколас протягнув руку, але господар квартири взаємністю не відповів – тільки тихо вирячився на непроханих гостей, прямо, як його дружина зовсім недавно. Телефон Ніколаса пиликнув повідомленням. Він швидко пробігся очима по тексту і ледь стримав посмішку. Інформація поступила, як не можна вчасно: "Десять років тому "Пушкін" був в Індії і працював там на Братство, але його членом так і не став".
– Я розумію, що ми нагрянули вкрай несподівано, навіть не попередили, але я зараз все поясню. Тільки спершу з вашого дозволу ми сядемо, – Ганна сіла в єдине крісло, Ніколас опустився на стілець, закинув ногу на ногу і дістав зі свого рюкзака колоду карт, яку вони знайшли в номері готелю.
– Бачите, Пушкін, – чоловік здивовано вигнув брови. – Адже це ваше прізвисько, вірно? – куточком губ посміхнувся Ніколас. – Я прибув з Тауреда, а Ганна – новий член Братства. Ви повинні ввести її в курс справи з приводу
– Я вам не вірю, – різко мотнув головою Пушкін.
Розблокувавши телефон, Ніколас пробігся поглядом по новим повідомленням, що прийшли від його підписників. І знову вони виявилися дуже доречні.
– Похвально, ви пройшли перевірку, – він сховав конверт назад в рюкзак і замість нього протягнув ключі від машини. Доводилося імпровізувати і викручуватися, оскільки Пушкін був їм потрібен – той явно впізнав колоду. – Ми даємо не гроші, а можливості. Ми про вас знаємо більше, ніж ви думаєте. Останнім часом ваша поведінка нікуди не годиться. Ось хоч би вчорашній епізод. Ви пам'ятаєте, що сталося вчора ввечері після того, як вишли з роботи? Ні? Я так і думав, – Ніколас осуджуюче цокнув язиком. – А шишка в вас на голові, звідки, пам'ятаєте?
Що ж, недивно, – Ніколас демонстративно вказав на свій телефон. – Спробуємо освіжити ваші спогади, Олександр Сергійович.
Пушкін виглядав так, ніби почав сумніватися у власній осудності: часто моргав, протирав очі, пару разів вшкварив себе по щоках. Звичний світ, в якому він спокійно прожив всі шістдесят три роки, рушився на очах.
– Олександр Сергійович, я бачу, вам здається, що ми плід вашої уяви. Дозвольте вас завірити – я абсолютно реальний. Будь ласка, заспокойтеся, адже я не зробив вам нічого поганого, так? – Ніколас питально заглянув в очі чоловікові, той повільно кивнув у відповідь.
Діставши з рюкзака пляшку води, Ніколас сказав:
– Давайте домовимося. Зараз я вам плесну мінералочки, а ви спокійно мене вислухаєте і постараєтеся змиритися з необхідністю нашої співпраці. Бо я нікуди не подінуся, доки не отримаю те, навіщо прийшов. Згодні?
З хвилину чоловік недовірливо дивився на гостя, потім спрага пересилила страх, і він протягнув руку за пляшкою. Поки він жадібно пив, Ніколас продовжив читати:
– Отже, вчора, отримавши аванс, ви вийшли з роботи близько восьми годин вечора. Получка палила кишеню, ноги самі понесли в бік кафе біля будинку. Там можна було розжитися спиртним і знайти компанію, тим більше що вас особливо не хвилювала якість ні того, ні іншого. Час пролетів непомітно. Порядно набравшись, ви вийшли з кафе близько чотирьох годин ранку і попрямували до будинку. Алкоголь ще не вивітрився, кров вирувала, душа просилася в танок. Ваша дружина прокинулася о п'ятій годині ночі від ваших завивань, – Ніколас несхвально зсунув брови.
– Двері ходили ходором, сусіди кричали благим матом і погрожували викликати поліцію. Ось тут нерви в одного з них і не витримали. Сусід, якого порядком дістали всі ваші п'яні витівки, вийшов у під'їзд. Далі ви вдарилися об одвірок, тим самим заробивши шишку і втратили свідомість. Здається, моя розповідь вас трохи втомила? – Ніколас відклав телефон у бік.
– Добре, – витерши з лоба піт, що виступив, сказав Пушкін. – Я вам вірю.
– Ми якраз підійшли до суті нашої розмови, – криво посміхнувся Ніколас.