Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Паолини Кристофер

Від постаті линули водянисті й гострі, ніби голки, промені, а трояндові пелюстки окреслювали навколо її голови кудлату чуприну.

Стегна бога, якщо це й справді був бог, прикривала вовняна пов'язка, а його темне обличчя мало водночас жорстокий і добрий вираз, тож було геть незрозуміло, чого можна чекати від нього наступної миті.

Уважно розглядаючи цю істоту, Ерагон відчув присутність чиєїсь дивної свідомості. Її думки були такими глибокими, що Вершник нізащо б не наважився в них зануритись. Вони сновигали залою туди-сюди, ніби який бешкетливий вітер, що бавився з грозовою хмарою.

Відчуваючи, як по всьому його тілу

пробігли орди мурашок, юнак швидко заблокував свій мозок. Але набожний страх так нікуди й не зник. Тоді він глянув на Сапфіру, гадаючи, що та зможе хоч якось його заспокоїти. Дракон тим часом прикипів поглядом до дивної постаті, а в його блакитних котячих очах зблискували іскорки поваги й цікавості.

Усі гноми попадали на коліна.

Урешті-решт бог заговорив. Його голос був гучнішим за землетрус. Із ним не зрівнялося б ані завивання вітру над гірськими верхівками, ані шум хвиль, які розбивалися об скелю. Той говорив мовою гномів, і хоч Ерагон геть не розумів, про що йдеться, слова божества змушували його тремтіти. Бог тричі питав щось в Орика, гном тричі прокричав щось у відповідь, проте його голос, порівняно з голосом бога, був ледь чутним шепотом.

Божество, схоже, було задоволене Ориковими відповідями, оскільки простягло до нього руки й торкнулось чола вказівними пальцями. Повітря між ними затремтіло, і в ту ж мить на голові Орика не знати звідки з'явився прикрашений коштовними каменями золотий шолом Ротгара. Бог поплескав себе по животу, гучно зареготав і зник, а трояндові пелюстки знову стали падати, як і раніше.

— Ун грот Гунтера! — виголосив Ганел, і на всю залу заревіли фанфари.

Звівшись із колін, Орик зійшов на поміст, повернувся обличчям до зібрання, а потім задоволено всівся на твердий чорний трон, що відтепер належав йому.

— Нал грімстборіт Орик! — закричали гноми, вдаривши мечами по щитах і затупотівши ногами. — Нал грімстборіт Орик! Нал грімстборіт Орик!

— Славімо короля Орика! — і собі загукав Ерагон. Сапфіра теж вигнула шию й проревіла своє привітання, випустивши над головами гномів стовп полум'я й спопеливши чимало трояндових пелюсток. Вогонь пройшов так близько від обличчя Вершника, що в того мимохіть виступили на очах сльози.

Потому Ганел став на коліна перед Ориком і вимовив довгу фразу мовою гномів. Коли він закінчив, Орик торкнувся пучками пальців його чола, і Ганел повернувся на своє місце. Невдовзі біля трону опинився Надо, й ритуал знову повторився. Далі черга дійшла до Манндрата, Хадфали й решти ватажків кланів, за винятком грімстборітхна Вермунда, якому заборонили з'являтись на коронацію.

«Мабуть, вони присягають Орикові на вірність», — прошепотів Ерагон до Сапфіри.

«А хіба вони ще цього не робили?»

«Робили, але не привселюдно. — Перш ніж продовжити, юнак глянув на трон і побачив, як до нього підійшов Тордріс. — Сапфіро, як ти гадаєш, кого саме ми бачили? Справжнього Гунтеру чи тінь? Його розум був дуже реальний, тож я навіть не знаю, чи змогли б чарівники гномів так вдало все підробити».

«Думаю, це й справді була тінь, — відповів дракон. — Адже боги ніколи не допомагали гномам на полі бою, та й у багатьох інших справах, про які мені доводилось чути. До того ж, мені не віриться, щоб справжній бог прибіг на заклик Ганела, ніби вимуштруваний пес. Я б, наприклад, нізащо не прибігла. А хіба бог не має бути величнішим за дракона? Утім… сказати напевно не візьмуся, адже в Алагезії існує багато

речей, які нам не під силу збагнути. Може, ми бачили тінь із давніх часів, блідий відбиток того, що було колись раніше. Може, вона продовжуй, приходити на землю, прагнучи повернути свою силу. Гадаю, ніхто не зможе нам цього сказати».

Після ватажків кланів на вірність Орику присягнули голови гільдій, а потім новообраний король подав знак Ерагонові. Вершник підійшов до трону неквапливими впевненими кроками, став на коліно і, як один із членів Дургрімст Інгейтум, визнав Орика своїм королем й присягнув служити йому вірою й правдою, захищаючи від усіх ворогів. На завершення ритуалу Ерагон привітав Орика вже як посланець Насуади й запевнив короля в тому, що між народами гномів і варденів завжди пануватимуть мир та дружба.

За мить після того, як Ерагон повернувся на своє місце, до Орика хлинуло ціле море гномів, які теж мали присягнути новому королю на вірність.

Ритуал тривав довго-довго, а потім піддані почали підносити правителю дарунки. Орик отримав золотий кубок, по вінця наповнений рубінами й діамантами, зачаровану кольчугу, яку не могла пробити жодна зброя, гобелен у двадцять футів завдовжки, витканий із м'якої шерсті борід фельдуност, агатову табличку з іменами всіх своїх попередників, вигнутий кинджал, що мав руків'я із зуба дракона, і безліч інших скарбів. Король був щедрий, тож на знак вдячності дарував своїм підлеглим каблучки.

Вершник і дракон підійшли до Орика останніми. Ерагон знову став на коліно біля королівського трону й витяг з-за пазухи золоту нарукавну пов'язку, яку минулої ночі випросив у гномів. Він простягнув її Орикові:

— Ось мій подарунок, королю. Цю пов'язку зробив не я, проте я вклав у неї закляття, яке тебе захищатиме. Допоки ти її не зніматимеш, тобі не буде страшна жодна отрута. А ще вона захистить тебе від ударів ворогів, відвівши вбік їхню зброю. Відтепер тобі не варто боятися й магії. І це далеко не всі небезпеки, від яких тебе врятує мій подарунок.

Схиливши голову, Орик узяв пов'язку з рук Вершника.

— Твій подарунок надзвичайно цінний, Ерагоне Убивце Тіні, — сказав король, пов'язавши пов'язку собі на руку під допитливими поглядами всіх присутніх.

За мить до Орика звернулась уже Сапфіра:

«А ось і мій подарунок, Орику!»

Клацнувши пазурами об кам'яну долівку, дракон пройшов повз трон короля й поставив передні лапи на край риштовання, в якому був Зоряний Сапфір. Дерево хруснуло під її вагою, проте витримало. Хвилина минала за хвилиною, але нічого не відбувалося. Сапфіра продовжувала стояти перед велетенським каменем, пильно в нього вдивляючись. А гноми поглядали на неї, затамувавши подих.

«Ти впевнена, що можеш це зробити?» — спитав Ерагон, хоч і дуже не хотів їй заважати.

«Не знаю… Кілька разів я використовувала магію, навіть не думаючи про неї. Усе виходило само по собі. Я просто хотіла, щоб світ змінився, і тоді він справді змінювався. Це було просто… Схоже, мені треба трохи зачекати, аж доки я відчую, що можу відродити Ісідар Мітрім».

«Давай я допоможу тобі своїми закляттями».

«Ні, малий. Це моя робота, а не твоя!»

І в цей час у залі залунав низький чистий голос, що виводив повільну задумливу мелодію. Один за одним до нього приєднались решта голосів хору, сповнюючи Тронжхейм сумною красою своєї музики. Ерагон уже хотів був крикнути, щоб вони замовкли, але Сапфіра спинила його: