Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Справді?
— Ти маєш пишатися тим, що можеш називати Брома своїм батьком, — мовила Насуада. — Це була справді видатна людина. Якби не він, то варденів уже б не існувало. І цілком справедливо, що саме ти продовжиш його справу.
На якусь мить запала мовчанка.
— Ерагоне, — першою озвалась Арія, — а ми можемо побачити Елдунарі Глаедра?
Ерагон трохи повагався, а потім вийшов надвір і невдовзі повернувся з пакунком. Обережно, щоб не торкатись Елдунарі, він ослабив зав'язки, і тканина легко зісковзнула по золотистому, схожому на коштовність, каменю. Сяйво всередині серця сердець було бляклим
Насуада схилилась і зазирнула в рухливий центр Елдунарі. В її очах з'явився золотавий відблиск:
— А що, Глаедр справді десь там усередині?
«Справді», — відповіла Сапфіра.
— І я можу поговорити з ним?
— Можеш спробувати, хоч я й сумніваюсь, що він відповість… Він щойно втратив свого Вершника. Йому знадобиться багато часу, щоб загасити біль, якщо, звісно, це взагалі можливо. Будь ласка, не чіпай його, Насуадо. Якби він хотів поговорити з тобою, він би вже це зробив.
— Так-так. Я зовсім не хотіла турбувати його в такому горі. Краще я справді зачекаю до того часу, коли він буде почуватись краще.
Тим часом підійшла Арія. Вона поклала руки по обидва боки від Елдунарі. Тонкі пальці ельфійки були всього за якийсь дюйм від каменя. Арія дивилась на нього з таким благоговінням, немов хотіла втонути в його глибинах. Потім вона прошепотіла щось прадавньою мовою. Свідомість Глаедра тихенько спалахнула.
— Ерагоне, Сапфіро, — сказала ельфійка, опустивши руки, — ви маєте великий обов'язок зберегти це життя. Що б там не сталося, ви повинні захищати Глаедра. Оромиса більше нема, але, як ніколи, потрібні його сила й мудрість…
«Не турбуйся, Аріє, жодне лихо не торкнеться його», — твердо пообіцяла Сапфіра.
Тоді Ерагон знову накрив Елдунарі тканиною й затягнув зав'язки. Від утоми Вершник був трохи незграбний. Вардени отримали важливу перемогу, ельфи взяли Джилід, але все це давало йому мало радості. Він глянув на Насуаду:
— Що тепер?
Насуада підвела голову.
— Тепер… — сказала вона, — тепер ми підемо маршем на північ до Белатони, а коли візьмемо її, то продовжимо шлях до Драс-Леони, а вже звідти — на Урубейн. Або ми скинемо Галбаторікса, або загинемо. Ось що ми будемо робити, Ерагоне.
Після цієї розмови Ерагон і Сапфіра погодились залишити Фейнстер і трохи відпочити в таборі варденів. Отож у супроводі Блодхгарма та інших охоронців вони рушили до основних воріт Фейнстера. Ерагон усе ще ніс серце Глаедра в руках. Обоє йшли мовчки.
Ерагон дивився кудись під ноги. Він мало зважав на людей, які проходили чи пробігали повз нього. Його участь у битві скінчилася, і тепер усе, чого він хотів, — було лягти й забути про смуток цього дня. Слова Глаедра все ще бриніли в його свідомості: «Порожнеча й темрява. Тепер він був сам-один на всій землі». У Ерагона перехопило подих, коли хвиля нудоти прокотилась його єством. «То ось яка вона, втрата Вершника чи дракона…»
«Тепер ми останні», — сказала Сапфіра.
Ерагон спохмурнів, не розуміючи її.
«Останній вільний дракон і Вершник… Залишились тільки ми. Ми…»
«Самотні…»
«Так».
Ерагон спіткнувся об якийсь невеличкий камінець. Вершник був у розпачі. «Ми не зможемо цього зробити самі, — подумав він. — Не зможемо! Ми не готові». Сапфіра не заперечувала.
Нарешті
Тоді Вершник пішов по сходах, які вели на фортечну стіну. Сапфіра тривожно рикнула й рушила вслід за ним. Невдовзі вони вже були нагорі.
Вершник та його дракон добру годину мовчки стояли на фортечній стіні й дивилися, як сходить сонце. Один за одним бліднувато-золотисті промені світла пробігли по зелених полях, освітлюючи міріади пилинок, які кружляли в по вітрі. А там, де промені потрапляли на пасма диму, він починав сяяти жовтогарячою й червоною барвами. Халупи під мурами міста вже майже догоріли. Натомість пожежа охопила кілька будинків усередині Фейнстера. Стовпи диму, що здіймалися зі зруйнованих будівель ледь не до неба, надавали місту якоїсь похмурої краси. А позаду Фейнстера мерехтливе море розляглося далеко-далеко, аж до самісінького плаского горизонту, де тріпотіли вітрила кораблів, які пливли на північ.
Сонце вже добряче нагріло Ерагонові обладунки. Поволі його меланхолія почала кудись зникати, так, як зникають на сонці кільця туману над річкою. Вершник глибоко вдихнув і спробував розслабити м'язи.
«Ні, — сказав він, — ми не самотні. У мене є ти, а в тебе є я. А ще є Арія, Насуада, Орик і багато-багато інших, тих, хто допоможе нам на нашому шляху».
«І Глаедр також», — озвалась Сапфіра.
«Так».
Ерагон глянув на Елдунарі, який тримав у руках, і відчув, що зробить усе, щоб захищати дракона, ув'язненого у своєму серці сердець. Тоді він міцніше притис камінь до грудей і поклав руку на лапу Сапфіри.
«Ми зможемо це зробити, — подумав він. Галбаторікс не бог. Він має вразливе місце, і ми зможемо цим скористатись… Ми зможемо!»
«Ми зможемо й мусимо», — сказала Сапфіра.
«Заради наших друзів і нашої родини…»
«…і заради всієї Алагезії…»
«…ми мусимо це зробити».
Ерагон підняв Елдунарі Глаедра високо над головою, підставляючи його сонцю й новому дню. Вершник посміхався. Тепер він прагнув нових битв. Вони із Сапфірою мусять нарешті покласти край цій війні й убити темного короля.
Про походження назв
Звичайному читачеві, який наважиться на мандри просторами Алагезії, місцеві назви можуть здатися якимось безладним набором слів, позбавлених спільної історії та культури. Але це зовсім не так. Як і багато інших земель, на яких по черзі розвивалися різні культури (у нашому випадку — різні раси), Алагезія знає різні за походженням назви. Одні з них дали ельфи, інші — гноми, ще інші — люди й навіть ургали. Таким чином, тут є Паланкарська долина (людська назва), річки Анора та Ріствакбейн (ельфійські назви), гори Утгард (назва гномів). І всі ці місця розташовані всього за кілька миль одне від одного.