Ерагон. Найстарший
Шрифт:
— Один із них минулої ночі вихвалявся Морнові, що вояки полюють саме на тебе, — повідомив юнак. — Утім, вони сильно нервуються… Дехто щоночі напивається, а першого дня вони взагалі поперекидали в Морновій залі все шкереберть.
— Вони за це заплатили?
— Звісно ж, ні, — зітхнув Бальдор.
Роран пересів, аби поглянути згори на село.
— Я й досі не йму віри, — замислено мовив він. — Невже вояки Імперії подолали таку відстань тільки заради мене. Навіщо я їм потрібен?
Бальдор простежив за його поглядом.
— Сьогодні
— З нею все гаразд? — захвилювався Роран.
— Аби її злякати, таких разаків потрібно кілька, — заспокоїв його Бальдор, вагаючись із наступним питанням. — До речі, ти не надумав повернутися?..
— Я скорше повішу їх, і сам повішуся! — схопився юнак на ноги й знову закрокував стежиною. — Як ти можеш про таке питати, знаючи, що вони замордували мого батька?
— А що буде, коли ти й далі ховатимешся, а вояки так і чекатимуть на тебе? — урвав його Бальдор. — Тоді вони зрозуміють, що ми збрехали, аби допомогти тобі втекти. Імперія не вибачає зради.
Роран не звертав уваги на свого приятеля. Він виписував галявиною кола, а потім знову сів. «Бальдор таки має рацію. Якщо я не повернусь, разаки в усьому звинуватять моїх рідних, — думав він, поглядаючи згори на село. — А що коли я спробую заманити разаків до лісу?.. Правда, я не такий вправний мисливець, як Ерагон, але зараз у мене не лишається вибору».
— Я не хочу, аби через мене страждали люди, — за якийсь час озвався до Бальдора юнак. — Утім, я зачекаю, доки настане реальна загроза, а потім почну діяти.
— Це страшно, — сказав Бальдор.
— Нічого не вдієш, — відповів Роран.
Незабаром гість пішов, залишивши юнака наодинці зі своїми невеселими думками. Він знову й знову крокував галявиною, думаючи про те, як йому бути далі, аж доки не вирішив зняти взуття, аби взагалі його не розбити.
Коли зійшов місяць і в мерехтливому сяйві виросли нічні тіні, Роран помітив у Карвахолі якийсь підозрілий рух. По селу нишпорили темні постаті з ліхтарями, збираючись у центрі, де їх зустрічали воїни зі смолоскипами.
Цілих дві години Роран спостерігав це тривожне видовище: ліхтарі безнадійно кружляли довкола незворушних смолоскипів, а потім розсіялись і повернулися назад до рідних осель.
Нічого цікавого більше так і не сталося, тож Роран розклав свій спальний мішок і ліг відпочивати.
Наступного дня Карвахол скидався на розтривожений вулик. Люди бігали від будинку до будинку й навіть їздили на Роранову ферму.
Юнака не на жарт усе це схвилювало. Опівдні він побачив, як у таборі разаків з'явилися два незнайомці й цілу годину не виходили з їхнього головного намету.
День промайнув непомітно, і коли Роран усівся вечеряти, до нього знову завітав Бальдор.
— Ти голодний? — спитав його юнак, але той лише похитав головою й стомлено сів поруч.
— Квимбі мертвий, —
— Як? — аж підскочив юнак, впускаючи миску з вечерею.
— Два воїни вчора ввечері залицялися до Тари, дружини Морна, — глухо мовив Бальдор. — Вона ніби й не проти була, але ті почали сперечатись, з ким вона піде. Ну, й побилися… А Квимбі встряг у суперечку, та й отримав глеком по голові.
«Цього не може бути! — від несподіваної звістки Роранові аж подих перехопило. — Квимбі мертвий! Веселун Квимбі, без якого годі було уявити їхній Карвахол?»
— Тих нелюдів покарано? — прийшовши до тями, спитав він у Бальдора.
— Ні, — відповів юнак. — Разаки викрали тіло Квимбі з таверни й перетягли до свого намету. Ми намагалися повернути його минулої ночі, але воїни не захотіли з нами навіть говорити.
— Я бачив, — кивнув Роран.
— Батько й Лоринг зустрілися сьогодні з разаками, — додав Бальдор. — Їм пощастило вмовити воїнів, аби ті повернули тіло. Однак вони не нестимуть відповідальність за скоєний злочин… До речі, знаєш, що вони повернули дружині Квимбі?.. Кістки…
— Кістки? — із жахом перепитав юнак.
— Так, кістки, — підтвердив Бальдор. — Обгризені й обсмоктані кістки. Уявляєш?
Роран відчув, що його зараз знудить. Він усім серцем співчував бідоласі Квимбі, бо душа, людини не зможе спочити з миром, аж доки її тіло не буде поховане.
— Хто ж це зробив? — скривився він.
— Воїни теж були нажахані, — знизав плечима юнак. — Мабуть, це разаки.
— Але навіщо? — голосно вигукнув Роран. — Для чого?
— Гадаю, що ці разаки не зовсім люди, — відповів Бальдор. — З їхніх пащек страшенно тхне, а свої обличчя вони закривають чорними хустками. Самі вони криві, горбаті, не розмовляють, а так… ніби гавкають… Навіть воїни їх остерігаються.
— Але якщо це не люди, то хто ж вони? — вжахнувся юнак.
Тепер до Роранових почуттів долучився ще й страх. Це був страх перед невідомим, надприродним, потойбічним. Те саме він помітив і в поведінці Бальдора. Після чуток про численні злочини Галбаторікса вони вперше стали їх свідками, адже зло завітало й до їхніх осель. Тільки тепер Роран збагнув, що на нього полює страшна сила, яку вже давно оспівують у казках і легендах.
— Треба щось робити, — схвильовано пробелькотів він.
За ніч повітря добре прогрілося, а вдень Паланкарська долина знемагала від несподіваної весняної спеки. Зовні, під погожим блакитним небом, Карвахол виглядав мирно, але в ньому дедалі росло обурення, що згуртувало докупи всіх мешканців.
Проте, незважаючи на безкінечне чекання й нервову напругу, день видався досить нудним. Аж до самого вечора Роран вичісував гриву Хорстової коняки, а потім улігся спати, споглядаючи над соснами нічне небо, пересипане зірками. Вони були так близько, аж юнакові здавалося, що він мчить між ними, провалюючись у чорну порожнечу.