Ерагон. Спадок, або Склеп Душ

Паоліні Крістофер

Він підійшов до неї ближче, і вона відчула біля вуха його подих:

— Це тому, що серед купи їхніх розкиданих секретів я знайшов натяки на величну ідею, ідею, яка може дати відповідь на одне з найбільш бентежних питань в історії.

Дрож пробіг їй по спині:

— Що це за питання?

Він сів у крісло і поправив край свого плаща:

— Питання про те, як король чи королева можуть дотримуватися законів, які вони придумали, коли серед їхніх підданих є ті, хто володіє магією. Коли я усвідомив, чого стосуються згадані натяки, то відклав усе інше вбік і поставив собі за мету шукати тільки цю істину, цю відповідь, яка, я певен, має першорядну вагу. Ось чому я зберіг таємниці Вершників для себе — я був зайнятий власними пошуками. Вирішення цієї проблеми має поставити все на свої місця,

перш ніж я візьмуся за щось інше. Сьогоднішній світ — досить неспокійне місце, і буде краще заспокоїти води, перед тим як турбувати їх знову... Я витратив сотні років, щоб знайти ту інформацію, яка мені потрібна, і те, що зараз у мене є, я використовую, щоб змінити всю Алагезію. Магія — велика несправедливість у світі. Це було б іще більш-менш прийнятно, якби нею могли користуватися лише ті, хто слабкий,— для них це було б компенсацією за те, чого їх позбавили випадковість чи обставини. Але це не так. Сильні теж люблять використовувати магію, і вони мають від неї куди більше. Варто лиш подивитися на ельфів, щоб побачити, що так воно і є. Ця проблема стосується не тільки особистостей — це руйнує стосунки між расами. Ельфи вирішили, що для підтримання порядку в суспільстві варто дозволити кожному ельфу використовувати магію, хоч тоді хтось один завжди опиняється під владою іншого. Зрештою, у цьому сенсі їм пощастило, але не пощастило нам, гномам і навіть триклятим ургалам. У нас є можливість жити тут, в Алагезії, тільки тому, що ельфи дозволили це. Якщо вони раптом схочуть, то зможуть очистити від нас усю землю так само легко, як потоп може змести мурашник. Однак годі! Тепер є я, і я зумію протистояти їхній силі.

— Вершники ніколи б не дозволили їм убити нас чи кудись витіснити.

— Ні. Але поки існували Вершники, ми залежали від їхньої доброї волі. А це неправильно. Ми не повинні покладатися на інших, на тих, від кого залежить наше спасіння. Спочатку Вершники стежили за миром між ельфами й драконами, та насамкінець їхньою головною метою стала підтримка правопорядку на всій землі. Однак це було недостатнім завданням для мого особистого мага на ім’я Чорна Рука. Проблема не в тому, щоб навчити будьяку групу битися. Моє власне життя є тому доказом. Якби навіть у нас була група відданих, досвідчених магів, які б стежили за всіма іншими магами в Алагезії й були готові втрутитися при найменшому натяку на злочин, ми б однаково залежали від тих, чиї повноваження намагаємось стримати. У такому разі, земля все одно не буде безпечнішою, ніж зараз. Ні, для того щоб вирішити цю проблему, її треба розглядати на більш глибокому, фундаментальному рівні. Колись знали, як це зробити, а тепер знаю і я.

Галбаторікс відкинувся в кріслі, і вона впіймала різкий блиск його очей, немов то був ліхтар, що світить десь глибоко-глибоко в печері.

— Я зроблю так, що жоден чарівник не зможе заподіяти шкоду комусь іншому, нехай то буде людина, гном чи ельф. Ніхто не зможе вимовляти заклинання без дозволу, а дозволена буде тільки та магія, яка є доброю і корисною. Навіть ельфи будуть пов’язані цим правилом. Вони повинні будуть навчитися обережно ставитись до своїх слів або не говорити їх зовсім.

— І хто ж буде давати цей дозвіл? — спитала вона.— Хто буде вирішувати, що дозволяти, а що ні? Ти?

— Хтось повинен вирішувати. Нехай це буду я, той, хто зрозумів, що це необхідно, хто знайшов належні можливості й уміє реалізувати їх. Ти смієшся? Що ж... А спитай-но себе, Насуадо: я був поганим королем? Тільки будь зараз чесна. Невже порівняно з моїми попередниками я перебрав у чомусь міру?

— Ти був нещадним.

— Це не одне й те саме... Ти керувала варденами, тож розумієш вагу відповідальності. Хіба ти сама не зрозуміла, якою загрозою є магія для стабільності будьякого королівства? Наведу тобі один приклад: працюючи над чарами, які захищають державну монету від підробки, я витратив більше часу, ніж на всі свої інші справи разом узяті. І все одно, поза сумнівом, десь знайдеться розумний чарівник, який зуміє обдурити моїх підлеглих, який напхає повні сумки свинцевими монетами, щоб потім віддавати їх як золото і знаті, і простолюдинам.. Інакше чому, ти думаєш, я так наполегливо хочу обмежити використання магії по всій Імперії?

— Тому що це загроза для тебе.

—

Ні! Ось тут ти помиляєшся. Мені ніхто не загрожує. Ніхто й ніщо. А от для нормального життя всього королівства маги — загроза, і я не буду цього терпіти. Одного прекрасного дня я таки зв’яжу кожного мага на світі законами країни. Уяви собі, який то буде мир і процвітання! Люди й гноми перестануть боятися ельфів. Вершники не будуть нав’язувати свою волю іншим. Ті, хто не може використовувати магію, не будуть здобиччю тих, хто може. Алагезія зміниться, і з нашою новою безпекою ми почнемо будувати наше чудове завтра, і ти можеш бути частиною цього. Служи мені, Насуадо, і я дам тобі можливість спостерігати за створенням світу, якого раніше ніколи не існувало — світу, де злети й падіння людини будуть залежати від сили її рук і ніг, від гостроти її розуму, а не від її вміння користуватися магією. Людина зможе зміцнити свої руки й ноги, удосконалити свій розум, але вона ніколи не навчиться використовувати магію, якщо не заслуговує на те. Я вже казав, що магія — велика несправедливість, і для блага всіх я накладу обмеження на кожного мага.

Вона дивилася на візерунки на стелі й намагалася не слухати короля. Як багато з того, що він сказав, було схоже на те, що думала вона сама. Так, він мав рацію: магія була найпотужнішою руйнівною силою на світі, і якщо її обмежити, то Алагезія стане кращою. Наприклад, вона ненавиділа те, що не було нічого такого, щоб могло зупинити Ерагона.

Синій. Червоний. Візерунок із переплетених квітів. Болючі опіки. Вона відчайдушно прагнула зосередитися на чому-небудь... але в неї нічого не виходило. Про що б вона не подумала, воно або не існувало, або було нічим.

— Ти кажеш, що я нещадний. Ти проклинаєш моє ім’я й прагнеш скинути мене. Але запам’ятай от що, Насуадо: не я розпочав цю війну і не я відповідаю за її жертви. Я не хотів усього цього. Це зробила ти. Я хотів присвятити себе науці, але вардени вкрали яйце Сапфіри з моєї скарбниці... Ти відповідаєш за всю ту кров і печаль, які стали наслідком цього. Ви — ті, хто несамовито рушили через міста та села, спалюючи й грабуючи, як вам заманеться,— не я. А тепер ви маєте нахабство стверджувати, що я неправий! Зайдіть у будинки селян, вони скажуть вам, що бояться найбільше варденів. Вони скажуть вам, що чекають від моїх солдатів захисту й сподіваються, що Імперія переможе варденів і все буде так, як раніше.

Насуада облизала губи. І хоч вона знала, чого їй може коштувати сміливість, усе одно сказала:

— Мені здається, у твоїх словах забагато суперечностей. Якщо б добробут твоїх підданих справді був тим, що тебе найбільше непокоїло, ти б іще тиждень тому вилетів, щоб боротися з варденами, і не дозволив би армії бродяг спокійно входити до твоїх володінь. Мабуть, ти не настільки впевнений у своїй владі, як стверджуєш. Чи, може, ти боїшся, що ельфи захоплять Урубейн, поки тебе не буде?

Вона за звичкою говорила про варденів так, ніби знала про них куди більше, ніж будь-яка інша людина в Імперії. Галбаторікс засовався. Насуада чекала, що він відповість, але король мовчав. Тоді вона продовжила:

— А що з ургалами? Ти не зможеш переконати мене у своїй правоті, якщо винищив цілу расу тільки задля того, щоб полегшити біль у зв’язку з кончиною першого дракона. У тебе немає відповіді на це, клятвопорушнику? А розкажи мені про драконів. Поясни, навіщо ти вбив так багато з них, а інших залишив на повільне й неминуче вимирання? Нарешті, поясни своє жорстоке поводження із захопленими Елдунарі,— у пориві гніву вона дозволила собі сказати навіть це.— Ти поневолив їх, ти прикував їх до своєї волі. Ні, немає правди в тому, що ти робиш, тільки егоїзм і безкінечна жага влади.

Галбаторікс довго нічого не відповідав, надто довго. Потім вона побачила, як промайнув його силует зі схрещеними руками.

— Я гадаю, залізо вже достатньо нагрілось. Мертагу, якщо ти...

Вона стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру, її м’язи почало трясти, попри всі її зусилля заспокоїти їх. Металевий прут дряпнув по краю жаровні, коли Мертаг витягав його. Він повернувся до неї обличчям, а вона, мов зачарована, дивилась на розпечений кінець залізяки. Потім вона глянула в очі Мертага й побачила, що вони сповнені почуття провини й відрази до самого себе. Глибока скорбота лягла їй на душу.