Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
«Будемо сподіватися, що Галбаторікс не стане вбивати Блодхгарма й інших магів. Принаймні не відразу... А нам треба рушати на пошуки короля».
Арія мовчки кивнула на знак згоди, хоч Ерагон помітив, що їй було важко із цим змиритися. Зрештою, йому й самому було нелегко.
— Чому ти не відчула цієї пастки? — ледь не пошепки спитав він у Елви.
— Тому що вона не завдала їм шкоди,— відповіла вона.
Вершник чомусь саме так і думав, але хотів почути це від Елви.
Тим часом Арія зробила крок назад до золотих дверей і знову взялася за ліву ручку
Арія смикнула раз, удруге, втретє... Важелезна конструкція почала повільно відчинятись назовні. Ерагон був упевнений, що жодна у світі людина не змогла б відчинити ці двері, якщо навіть Арії ледь-ледь вистачало сил.
Коли двері нарешті торкнулися стіни, Арія відпустила їх, а сама разом з Елвою пішла й стала поруч з Ерагоном попереду Сапфіри.
За дверима була темна кімната. Ерагон не міг зрозуміти, якого вона розміру, тому що стіни потопали в густій тіні. Два ряди магічних ліхтарів на залізних стовпах, що тягнулися вперед футів на п’ятсот по обидва боки від входу, освітлювали візерунчасту підлогу й майже нічого більше, а згори крізь кристали у високій стелі пробивалося слабке-слабке проміння. Ліхтарі йшли аж до основи широкого помосту, на якому стояв трон. На троні сиділа якась темна постать, одна-єдина на всю кімнату. На колінах у неї лежав оголений меч, чий довгий білий клинок, здавалось, випромінював тьмяне світло.
Ерагон ковтнув слину й міцно стис у долоні Брізінгр. Краєм щита він швидко торкнувся щелепи Сапфіри, а вона у відповідь висунула язик. Не змовляючись, усі четверо повільно рушили вперед.
У цей час золоті двері за ними зачинились. Ерагон саме цього й очікував, але стук дверей усе одно змусив його легко здригнутися. Коли луна розтанула в сумній тиші цієї дивовижної зали, постать на троні поворухнулась, немов прокидаючись від сну, а потім пролунав голос — такого голосу Ерагонові ніколи ще не доводилось чути: сильний, глибокий і владний. З ним не могли зрівнятися голоси ані Аджихада, ані Оромиса, ані Ротгара. Порівняно із цим голосом, навіть голоси ельфів могли видатися грубими й позбавленими гармонії.
— Так,— сказав він,— а я вже чекаю на вас. Ласкаво просимо в мою господу. Ласкаво прошу тебе, Ерагоне, Убивце Тіні, і тебе, Сапфіро, Блискуча Луско. Я дуже хотів зустрітися з вами. Також я радий бачити тебе, Аріє — донько Ісланзаді й Убивце Тіні, і тебе, Елво, Сяюче Чоло. І звісно ж, Глаедра, Умарота, Валдра й усіх інших, тих, що подорожують з вами невидимо. Я довго вважав їх мертвими і дуже радий, що помилявся. Ласкаво прошу всіх! Нам є про що з вами поговорити.
У СЕРЦІ БИТВИ
Разом із воїнами свого загону Роран відчайдушно пробивався від стін Урубейна все глибше й глибше в нетрі вулиць. Обравши підходящу місцину, ватажок перегрупував свій загін:
— Вперед до воріт! — скомандував він.
На чолі загону, крім нього, були Хорст, Делвін та ще кілька мешканців Карвахола. Вони швидко просувалися попід стіною до велетенської діри, що її ельфи пробили за допомогою магії. Над головою свистіли стріли,
У вузькому проході між стіною й будинками була сила-силенна ворожих солдатів — деякі з них героїчно приймали бій, але переважна більшість одразу ж кинулась навтьоки. Спочатку Роран, засліплений люттю, не звертав на це жодної уваги, та невдовзі така поведінка ворога почала його дивувати. Тоді він почав уважніше роззиратися довкола з надією зрозуміти, що воно в біса коїться.
А коїлося й справді щось незрозуміле.
— Навряд чи Галбаторікс дозволив би їм отак просто здатися,— буркнув ватажок собі під носа.
— Ти щось сказав? — спитав Альбрич, який ішов позад нього.
— Кажу, Галбаторікс навряд чи дозволив би їм отак просто здатися,-Роран повернувся й гукнув до решти загону: — Пильнуйте! Б’юсь об заклад, що Галбаторікс приготував для нас кілька сюрпризів. Але ми до них готові!
— Так, Міцний Молоте! — відгукнулися воїни, брязкаючи зброєю по щитах.
Загального настрою не поділяли тільки ельфи. Та Роран не дуже на них зважав і закрокував іще швидше, уважно розглядаючи дахи. Невдовзі вони прорвалися на вимощену бруківкою вулицю, яка брала початок біля головних воріт міста. Щоправда, тепер на місці воріт зяяла величезна діра завширшки в кількасот футів.
Саме в цю діру й кинулась армія варденів — люди, гноми, ургали, ельфи й коти-перевертні вперше за всю історію билися пліч-о-пліч. Коли загони тільки почали входити в місто, на них ринула ціла злива стріл, але ельфійська магія зупинила їхні смертоносні наконечники, перш ніж ті встигли завдати комусь шкоди. Натомість із воїнами Галбаторікса все було інакше. Лучники варденів робили свою справу вправно, і тільки декого із захисників Імперії стріли вперто оминали.
«Мабуть, це улюбленці Галбаторікса, яких він захистив магією»,— подумав Роран.
Коли його загін приєднався до решти армії, Роран помітив Джормандера, який гарцював серед своїх воїнів верхи.
— Привіт! — гукнув юнак. Джормандер кивнув у відповідь.
— Коли дістанемось он туди,— Джормандер показав мечем на масивну, багато оздоблену будівлю, що бовваніла за кількасот ярдів від них,— бери своїх людей і веди їх праворуч. Ти зачищаєш південну частину міста. А потім зустрінемось під цитаделлю.
На знак згоди Роран струснув своїм міцно стиснутим кулаком. Після того як загін приєднався до армії, юнак зітхнув з полегшенням, хоча тривожні передчуття все одно не полишили його.
«Ну де ж вони, де?» — не міг надивуватись ватажок, пильно вдивляючись у коридори порожніх вулиць.
Справді, усі чекали, що Галбаторікс збере основні сили саме тут, в Урубейні. Але вулиці й стіни були майже порожні, а ті солдати, котрих вони зустрічали, починали тікати значно раніше, ніж те мав би робити воїн, котрий себе поважає.
«Та він же заманює нас! — раптом зрозумів Роран.— Усе це вистава, влаштована для того, щоб нас надурити!»
— Щось тут не так! — крикнув юнак Джормандерові.— Де їхні солдати?