Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
— Готові? — спитав Міцний Молот. Усі ствердно кивнули.
Роран не стримався — на його обличчі заграла мрійлива посмішка.
— Чого це ти радієш? — обережно спитав Бальдор.
— Ех,— зітхнув ватажок,— якби ж то мій батько міг мене зараз бачити!
Бальдор і собі посміхнувся.
Та часу на сантименти не було. Уже за мить Роран прикипів поглядом до найбільшої хвилі. Коли вона дійде до міста, вартові можуть переполошитися й почати бити на сполох, а це вкрай небажано. Тим часом хвиля була вже зовсім близько від міста й мала ось-ось вдаритись об його ворота.
— Ну що, посилай сигнал! — наказав Міцний
Маг кивнув. Його губи щось гарячково зашепотіли, видаючи дивні звуки прадавньої мови:
— Готово!
Міцний Молот глянув на захід. Там, на полі, стояли вряд варденські катапульти, баліста й вежі для облоги. Вежі так і лишилися нерухомі, а от решта воєнної машинерії запрацювала, засипаючи Аруфс шквалом стріл і каміння. Тієї ж миті ще півсотні солдатів атакували місто з протилежного кінця. Загін складався переважно з лучників, які здійняли неймовірний галас і обстрілювали ворога палаючими стрілами. Вони розраховували на те, що оборонці подумають, ніби десь там, у темряві, прямо за їхніми спинами, стоїть велетенське військо, готове рушити в наступ.
«Ну, ось,— подумав Роран в якомусь забутті,— зараз усе й почнеться. Поляже багато воїнів, а може, і я сам».
І ця думка про близьку небезпеку дивним чином підбадьорила ватажка — від його втоми не лишилося й сліду. Ані їжа, ані сміх, ані фізична праця, ані кохання — ніщо не захоплювало Міцного Молота так, як битва. Він ненавидів смерть і кровопролиття, але брязкіт зброї магічно вабив його, він ніколи не хотів бути воїном, але став ним... До того ж, одним із найкращих.
Міцний Молот опустився навколішки. У шпарину між двома пластинами сланцю він дивився на ворота, які ставали все ближче й ближче. Здавалось, ця перепона — просто нездоланна. Надводна частина воріт була зроблена з товстелезних дощок, темних від часу й води. А під водою ворота переходили в металеві ґрати. Роран розраховував на те, що вони вже добряче підточені іржею, і наказав прилаштувати до днища баржі дві великі колоди. За його задумом, ці колоди мали протаранити ґрати, а баржа своїм носом розтрощити дошки самих воріт. План виглядав наче цілком розумно, та як воно буде на ділі, Міцний Молот, звісно ж, не знав.
— Обережно,— прошепотів він більше для себе, ніж для варденів, коли до воріт залишалося зовсім мало.
Кілька воїнів у задній частині продовжували розганяти баржу палями, а решта, як і раніше, сховалися за стіною щитів.
Арка, що вела до воріт, була велетенська, мов яка печера. Коли борти баржі зі скреготом чиркнули об її стіни, угорі, в одній із бійниць, з’явилось кругле й бліде, як місяць, обличчя вартового. Навіть із відстані тридцяти футів Роран розгледів у його очах непідробний жах.
Баржа тим часом набрала таку швидкість, що Міцний Молот навіть не встиг подумки лайнутись, як течія вже понесла її в прохолодну темряву, залишивши вартового далеко позаду.
Спливла мить, друга... Аж раптом — удар.
Він був такий потужний, що Роран подався вперед, з розгону вдарившись лобом об сланцеву плиту. Шолом урятував голову ватажка, хоч у вухах і загуло так, ніби він опинився всередині велетенського дзвона. Баржа затремтіла й похитнулася, але навіть крізь дзвін у вухах Роран почув, як тріщить дерево і з брязкотом ламається метал.
Плита сланцю ковзнула назад і впала на Міцного Молота, зваливши його з ніг і притиснувши до палуби.
Навколо панувала майже непроглядна темрява, і було вкрай важко збагнути, що відбувається. Усе безладно рухалося й кружляло. Раз по раз хтось злякано кричав. Аж тут ватажок відчув під ногами воду — баржа протікала, хоч сказати, де саме виникла пробоїна, було неможливо.
— Дайте мені сокиру! — крикнув Роран, простягнувши руку вперед.— Сокиру... дайте мені сокиру!
Тим часом баржа різко нахилилась, і Міцний Молот знов покотився по палубі. Падаючи, він устиг помітити у воротах діру, але вони ще й досі стояли на місці. Звісно, можна було б зачекати, доки тиск води так чи інакше проштовхне баржу в місто, але тоді ворожі солдати встигли б підготуватися до оборони.
Нарешті хтось із варденів простягнув ватажкові сокиру, та саме в цю мить на стелі арки відкрилося шість квадратних отворів і з них градом посипались стріли. То тут, то там вони зі свистом впиналися в палубу баржі й пробивали кольчуги варденів.
— Карне! — закричав Роран.— Карне, зроби щонебудь!
Але це було зайве, бо маг, причаївшись за мішками з борошном, уже й так почав шепотіти слова захисних заклять. Ватажок тим часом, перестрибуючи через купи сланцю, пробирався до носа баржі. Та нахилилась іще на кілька дюймів — ворота зарипіли, і крізь пробоїну почало прозирати світло.
Мить — і, дзенькнувши об сланець, за кілька сантиметрів від Роранової руки просвистіла ворожа стріла. Тоді ватажок подвоїв швидкість. Невдовзі він уже був на носі баржі. Та Міцний Молот не встиг навіть раз змахнути сокирою, як повітря розітнув якийсь різкий, неймовірно огидний звук. Сокира випала ватажкові з рук, він затулив вуха й поточивсь назад.
Великий шмат воріт шубовснув у воду, обдавши Рорана рясними бризками. Та все ж прохід іще й досі залишався недостатньо широким, щоб баржа могла вільно потрапити в місто. На її шляху стирчали гострі колоди величиною з людський зріст — то були уламки воріт. Не гаючи ані секунди, Роран відскочив назад і кинувся за сланцеву стіну.
— Прихиліть голови! — гукнув він, прикривши себе щитом.
Баржа нарешті прослизнула вперед, подалі від смертоносних стріл, і запливла в гігантську кам’яну залу, освітлену факелами. У її кінці виднілися ще одні ґрати, зроблені з дерева й металу. Крізь їхнє пруття Роран побачив нечіткі обриси перших міських будівель.
З обох боків зали були розташовані два кам’яні причали. Мабуть, мешканці міста використовували їх для завантаження й розвантаження різного краму. Посередині між берегами височів кран, зі стріли якого звисали порожні сітки, шківи й мотузки. Обидві стіни поєднувало кілька невеличких місточків, призначених для пересування вантажників. Такий самий місточок вів також до вартівні.
«Чи не можна бува потрапити звідти на стіну, туди, де я бачив переляканого вартового?» — подумав Роран.
Але це було всього лиш припущення, тим часом в іншому кінці зали на варденів чекали нові ґрати. І саме вони, ці ґрати, зараз вирішували все: якщо баржа їх протаранить, вардени опиняться в місті й блискавично розпочнуть атаку, якщо ж ні — тоді кам’яна зала стане для них пасткою, де ворожі солдати переб’ють їх, не докладаючи надмірних зусиль.