Ерагон. Спадок, або Склеп Душ

Паоліні Крістофер

Його охопив безмежний відчай. У роті був гіркий присмак попелу, тіло дрібно тремтіло, ніби в лихоманці, до очей підступили сльози. Арія, мабуть, уся побита, якщо взагалі вижила... Насуада в полоні й невдовзі матиме справу з найдосвідченішими катами Галбаторікса.

Безвихідь... Безвихідь... Справжня безвихідь.

Що їм тепер робити? Хіба можна сподіватись на перемогу без Насуади?

ТАЄМНА НАРАДА КОРОЛІВ

Приземлившись із Сапфірою в таборі варденів, Ерагон зіскочив із її спини

й підбіг до острівця трави, на який дракон обережно поклав Арію.

Ельфійка лежала лицем униз, знесилена й нерухома. Коли Ерагон перевернув її на спину, вона розплющила очі й пошепки спитала:

— Торнак... Що з Торнаком?

«Він утік»,— відповіла замість Вершника Сапфіра.

— А... Насуада? Ви врятували її?

Вершник мовчки опустив очі й заперечно похитав головою.

На обличчі Арії промайнула тінь розпачу. Вона спробувала звестися, але закашлялась і затремтіла від болю. З кутика її вуст потекла тонка цівочка крові.

— Лежи,— мовив Ерагон.— Не рухайся. Я приведу Блодхгарма.

— Це зайве,— зупинила його ельфійка.

Потім вона вхопилась за його плече, підтяглася й стала на ноги, повільно випрямившись. Від цих рухів у неї перехопило подих. їй було дуже боляче, хоч вона з усієї сили намагалась не показувати цього.

— Мене тільки поранено, та я не скалічена. Мої чари трохи пом’якшили удар Торнака.

Ерагон не став заперечувати, хоч і не був упевнений у тому, що ельфійка каже правду.

«Що будемо тепер робити?» — спитала Сапфіра, наближаючись до них.

Ерагон відчув різкий мускусний запах її крові. Він кинув погляд на сплюндрований табір і згадав про Рорана й Катріну, чия доля ще й досі лишалася невідомою.

«І справді, що тепер?» — подумав юнак.

Утім події, що розгорнулись за мить, бодай почасти дали відповідь на це питання. Спочатку з хмари диму вискочили двоє ворожих солдатів і кинулись на них з Арією. Це була остання атака в житті нападників — Вершник зітнув їм голови одним блискавичним ударом. На допомогу йому відразу ж прийшло восьмеро ельфів, та захищати Арію й Вершника вже не було від кого.

Ерагон запевнив їх, що не поранений, тому ельфи тут-таки почали оглядати його дракона.

— Ми повинні зцілити всі її рани,— наполягав один із них.

Довелося згодитись, хоч Ерагон і волів би зробити це самотужки. Лікування було не хвилинною справою, тож Ерагон залишив Сапфіру на ельфів, а сам поспішив до намету Насуади. Оминаючи знищені намети, Вершник помітив Блодхгарма й двійко його помічників, які ще й досі вели невидимий поєдинок з останнім ворожим чаклуном. Той зігнувся, притис чоло до колін і обхопив потилицю руками.

Ерагон хотів уже втрутитись у цей напружений поєдинок, але вирішив не марнувати дорогоцінної енергії. Він просто підійшов до чаклуна, поплескав його по плечу й голосно вигукнув:

– Буууу!

Чаклун

перелякано сіпнувся, відволікаючись від сутички, і це дозволило ельфам нарешті таки здолати його опір. Уже за мить чолов’яга якось неприродно витріщив очі, захитався й упав. Невдовзі його серце спинилось.

Тепер Ерагон міг у кількох словах розповісти Блодхгарму та його помічникам про те, що сталося з Арією й Насуадою. Вислухавши Вершника, Блодхгарм дуже занервував — у його жовтих очах спалахнули злі іскорки. Та невдовзі йому вдалося сяк-так опанувати себе.

— Тяжкі настали часи, Убивце Тіні...— скрушно прошепотів Блодхгарм прадавньою мовою.

Почекавши ще яку хвилину, він відправив Яелу на пошуки Дотдаерта, наказавши не повертатись назад без магічної зброї, а сам разом із Ерагоном та Утінаре рушив руїнами табору. Треба було знищити тих ворожих солдатів, які дивом урятувалися від кігтів котів-перевертнів, клинків людей, гномів та ургалів. Розправившись із залишками імперського загону, вони зібрали докупи рештки магічної енергії й стали гасити найбільші вогнища. Вони робили це так легко, мов задували свічки.

Та весь цей час Ерагона не покидало відчуття страху. Воно пригнічувало його, не давало думати ні про що інше, крім смерті, невдач і поразок.

Йому здавалось, що довколишній світ розпадається на шматки. Усе, чого він досяг разом із варденами, зникало прямісінько на очах, і він нічого не міг зробити. Почуття безпорадності підточувало його волю. Вершникові хотілося лиш одного — забитися десь у куток і з головою поринути у свою печаль. Та юнак щосили боровся із цим бажанням, адже здатися зараз — означало померти. Він ішов уперед пліч-о-пліч з ельфами, незважаючи на свій відчай.

За якийсь час у свідомості Ерагона озвався голос Глаедра. Щоправда, слова старого дракона не додали йому , радощів.

«Якби ти мене послухав,— сказав Глаедр,— то, може, нам би й пощастило спинити Торнака й урятувати Насуаду».

«Може, так, а може, й ні,— відповів на те Ерагон. Йому не дуже хотілося продовжувати цю розмову, але він таки продовжив: — По-моєму, ти дозволяєш гніву затьмарювати свій розум. Убити Торнака — то був не найкращий вихід із ситуації... Словом, дарма ти так наполягав на тому, щоб знищити одного з небагатьох своїх родичів».

«Не читай мені нотацій, юначе! — роздратовано сказав Глаедр.— Ти навіть не розумієш, що я втратив...»

«Я розумію більше, ніж ти гадаєш»,— відповів Ерагон, але Глаедр уже покинув його свідомість, тож навряд чи почув ці слова.

Ерагон якраз загасив одне вогнище й хотів уже взятись за наступне, коли до нього підскочив Роран.

— Тебе поранено? — схопив він Вершника за руку.

— Та ні,— заперечно похитав головою Ерагон, відчуваючи справжнє полегшення від того, що бачить кузена живим і здоровим.