Ерагон
Шрифт:
— Ми хочемо купити харчів і послухати новини. Тільки задля цього, не більше. Ми їдемо до мого двоюрідного брата в місто Драс-Леона.
— Але ж ви до зубів озброєні, — зауважив незнайомець.
— Та й ви нівроку, — відповів Бром. — Такі вже зараз часи.
— Ваша правда, — погодився чолов’яга. — Я не кажу, що ви бажаєте нам зла, але останнім часом тут було кілька сутичок з ургалами та іншим непотребом, тож я не можу вірити вам на слово.
— Якщо ви нам не вірите, то що ж робити? — обережно спитав Бром.
Люди на дахах не рухались.
— Ви кажете, що приїхали по харчі, — продовжував незнайомець. — Чи згодитесь ви зачекати, доки ми їх вам принесемо? А потім ви розплатитеся й негайно ж поїдете звідси.
— Гаразд, — пролунало у відповідь.
— Коли так, — зрадів чолов’яга, опускаючи лук, але не знімаючи стрілу з тятиви, — перекажіть моїй людині все, що вам треба.
Після цих слів один із лучників зістрибнув на землю й підбіг до прибульців.
Бром перелічив усе необхідне.
— Якщо маєте пару рукавичок, — додав він насамкінець, — що підійшли б моєму племінникові, я б теж залюбки їх придбав.
Лучник кивнув і побіг до будинків.
— Моє ім’я Тревор, — озвався чолов’яга, що й досі стовбичив перед мандрівниками. — Я з радістю потис би вам руку, але за теперішніх часів волію триматися на відстані. То звідки ви будете?
— З півночі, — ухильно відповів Бром. — Але ми ніде не жили так довго, щоб можна було називати те місце своїм домом. То це ургали змусили вас так оборонятися?
— Ургали, — відповів Тревор, — і ще дехто. Ви маєте новини з інших міст? Ми дуже рідко чуємо про них. Кажуть, що вони теж в облозі.
— Мені прикро переказувати таку сумну новину, — сказав старий, — але два тижні тому ми проїздили сплюндрований Язуак. Усіх мешканців було вбито й звалено в купу. Ми хотіли їх гідно поховати, але на нас самих напало двоє ургалів.
Вражений цією звісткою, Тревор відступив на крок, опустивши очі вниз.
— Горе-горе, це справді темні часи, — забриніли сльози в його голосі. — Але як це двом ургалам вдалося перебити всіх у Язуаці? Тамтешні люди були добрими воїнами, я мав там друзів.
— Мені здається, що село винищила ціла банда ургалів, — відказав Бром. — А ті, що напали на нас, були дезертирами.
— Скільки ж їх було в тому загоні?
— Достатньо, аби стерти Язуак з лиця землі, — відповів старий, порпаючись у своїй торбі. — Та водночас мало, аби залишатись непоміченими в степу. Одним словом, десь близько півсотні або сотні бійців. Хай там як, обидва варіанти не обіцяють вам нічого доброго.
Тревор приречено кивнув.
— То, може, вам ліпше покинути село? — продовжував Бром. — Ця земля стала надто небезпечною для спокійного життя.
— Я згоден, але люди не хочуть про це навіть чути, — відповів Тревор. — Це наш спільний дім, хоч сам я й мешкаю тут усього кілька років, тож він важить для нас більше за життя. Досі ми якось відбивали напади ургалів-одинаків, і це неабияк надихало місцевих людей. Утім, боюся,
З найближчого будинку вийшов лучник, якого посилали за харчами. Він притяг цілу купу замовлених речей і склав їх біля коней. Бром заплатив йому, а коли той пішов, зацікавлено спитав:
— А чому вони обрали для захисту Дарета саме вас?
— Бо я кілька років служив у королівській армії, — знизав плечима Тревор.
Бром оглянув куплені речі, поскладав їх у сідельні торби, а рукавички передав Ерагонові. Той миттю вдяг обновку, тримаючи руку долонею донизу, і кілька разів стис кулаки. Шкіра була приємною на дотик і доволі міцною, хоч у деяких місцях уже давно порепалась.
— Ну що ж, — сказав Бром, — ми їдемо звідси, як і домовлялися.
— Коли дістанетесь Драс-Леони, зробіть нам, будь ласка, одну послугу, — попрохав Тревор. — Попередьте імперію про наше становище, про нашу долю та про долю інших селищ. Якщо король і досі не знає про це, то йому варто про нас подбати. А якщо знає й нічого не робить, то дбати доведеться нам самим.
— Ми перекажемо ваше послання. Тож нехай доля береже вас, — гукнув на прощання Бром.
— І вас також, — пролунала щира відповідь.
Візки було відтягнуто з дороги, і мандрівники без перешкод виїхали з Дарета до недалекого гаю на березі річки Нінор. «Ми вже повертаємось, — повідомив Ерагон драконові. Усе обійшлося». У відповідь він почув розгніване шипіння.
— Імперія в гіршому становищі, ніж я думав, — нарешті сказав Бром. — Коли торговці приїжджали до Карвахола, вони розповідали про смуту, але я й не підозрював, що все настільки погано. Скрізь вештаються ургали, і я вже починаю думати, що на імперію напали. Але ж ніхто не скликав війська й не виряджав ратників. Усе виглядає так, ніби королю геть начхати на долю своїх земель.
— Справді дивно, — погодився Ерагон.
— Ти часом не користався магічною силою в Дареті? — ніби між іншим спитав Бром.
— У цьому не було потреби.
— Ти не маєш рації, — заперечив старий. — Наміри Тревора були очевидними. Навіть я зміг би це зробити. Якби селяни хотіли нас убити, я не був би такий спокійний. Але я знав, що з ними можна порозумітися, якщо поговорити по-доброму, що я, власне, і зробив.
— Звідки ж я міг знати, що собі думає той Тревор? — обурився хлопець. — Хіба можна знати, що діється в чужій голові?
— Гай-гай, — пожурив юнака Бром, — ти вже маєш знати відповідь на це питання. Адже ти міг дізнатися про наміри Тревора так само, як спілкуєшся із Сапфірою чи з Кадоком. Розум людини майже не відрізняється від розуму дракона чи коня. Зробити це зовсім не важко, але своїм умінням слід користатися дуже обережно. Розум людини — то її найсвятіший притулок. Його недоторканість можна порушувати тільки в надзвичайних випадках. Щодо цього вершники мали чіткі правила. Якщо їх порушували без вагомої причини, покарання було дуже суворим.