Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)
Шрифт:
Упевненість у реальності, очевидність, ідею ми називаємо вірою в широкому смислі. Як наявне буття діє дещо, подібне до інстинкту, як свідомість взагалі - упевненість, як дух - переконаність. Але справжня віра є акт екзистенції, що усвідомлює трансценденцію в її дійсності.
Віра є життя із охоплюючого, є керівництво і наповнення за допомогою охоплюючого.
Віра з охоплюючого вільна, тому що вона не фіксована в абсолютизованому кінцевому. Вона носить характер чогось нестійкого (а саме, по відношенню до того, що може бути виражено, - я не знаю, чи вірую й у що я вірую) і разом з тим безумовного (активності й спокою, що виростають на практиці з
Для того щоб говорити про віру, потрібне проведення основної філософської операції - упевнитися в охоплюючому за допомогою виходу за межі всього предметного в завжди предметному мисленні…
У нас є дещо, що противиться цієї основної операції, а тим самим і філософському мисленню. Ми завжди хочемо мати дещо відчутне. Тому ми помилково сприймаємо філософську думку як предметне пізнання. Ми все знову й знову падаємо, як кішка на чотири лапи, у предметну осяжність. Ми противимося стану запаморочення, що охоплює нас у філософствуванні, противимося вимозі стояти на голові. Тримаючись за наші об’єкти, ми хочемо, так сказати, залишитися “здоровими” і прагнемо ухилитися від відродження нашої сутності в трансцендентуванні.
Але нам нічого не допоможе. Незадоволені, ми можемо повернутися до нашого так званого здорового глузду, але, прагнучи додати всьому його форму, ми віддаємося забобонам, сутнісна риса яких полягає в тому, що вони фіксуються у вигляді об’єкта і тим самим роблять відчутним те, що виходить за всяке розщеплення на суб’єкт і об’єкт і є саме буття. Тому філософська віра, володіючи совістю щодо забобонів, які є вірою в об’єкт, нездатна виразити себе в основоположеннях. Об’єктивне повинне залишатися в русі і немов би випаровуватися, щоб у зникаючій предметності саме завдяки зникненню ставало ясним наповнене усвідомлення буття. Тому філософська віра завжди перебуває в знімаючій себе діалектиці.
Діалектикадуже різниться за своїм смислом. Загальним для неї залишається лише те, що протилежності мають у ній істотне значення. Діалектикою називається логічний процес, що йде через антитезис до вирішення в синтезі. Діалектикою називається те, що реально відбувається під дією протилежностей, які зіштовхуються, поєднуються й створюють дещо нове. Але діалектикою називається й доведення протилежностей до антиномій, які не мають вирішення, занурення в невирішеність, у суперечливе; називається й приведення до меж, де буття виявляє себе абсолютно розірваним, де моє власне буття стає вірою, а віра - осягненням в абсурді.
У філософській вірі закладені структури подібних діалектик.
…
Філософська віра, щоправда, проходить через ніщо, але вона не виростає із безодні. Не починається заново, якщо вона споконвічна. Чому ти віруєш?
– Так сказав мені батько. Цю відповідь Кьєркегора можна застосувати, видозмінивши, і до філософствування. Філософська віра - у сказанні.Хоча ця віра існує лише в мисленні окремої людини й позбавлена об’єктивної захищеності, що надається інститутом, вона є те, що залишається, коли все руйнується, і все-таки постає як ніщо, якщо в ній шукають допомогу в світі. Її присутність дана щораз, коли ми звертаємося до самих себе, підштовхуванні до того сказання. Тому філософія визначена її історією, і історія філософії стає щораз цілісністю, яка виникає з філософствування, так, як воно в сьогоденні відбувається.
У часі ніде ще не знайдена philosophia perennis (вічна філософія), і все-таки вона завжди присутня в ідеї філософствування й у загальному образі
…
Подяка за можливість звертатися до цього сказання символічно персоніфікувала “філософію”. Для нас стало звичним говорити про неї як про істоту. Цицерон і особливо виразно Боецій здійснили цю персоніфікацію.
Однак філософська віра ставиться до традиційної філософії не з послухом, хоча й з повагою. Історія стає для неї не авторитетом, а присутністю духовної боротьби.
…
Лише виходячи з філософської віри, завжди спочатку, будучи здатним пізнавати себе в іншому, можна через накопичення відхилень знайти в історії філософії шлях до істини, що зародилася в ній.
Друга лекція
ЗМІСТ ФІЛОСОФСЬКОЇ ВІРИ.
Від філософії чекають переконливого розсудкового осмислення, чогось, що кожний повинен визнати правильним і що він може знати, а не чому він повинен вірити.
Насправді, філософія не посилається ні на одкровення, ні на авторитет. Однак те, з чим розумно виражає свою згоду філософствуючи людина, - щось значно більше, ніж переконливе розумове знання. Це те, що він осягає як істинне із власних витоків і привносить у сьогодення за допомогою всіх органів.
У філософствуванні людина здійснює прорив свого єства, але за допомогою власної сутності. Те, що він у цьому прориві схоплює як буття і як самого себе, і є його віра. У філософствуванні ми йдемо шляхом, який веде до витоків віри, властивий людині як людині.
У своїх началах філософські думки присутні в кожній людині, у найбільш чистому вигляді іноді в дітях. Виявляти такі міркування, проясняти їх і розкривати, повторювати їх і дізнаватися в них те, що мислилося протягом тисячоліть,- справа філософії як такої, що перетворилася в професійне ремесло мислення. До цього відноситься, по-перше, рефлексія щодо простору змісту віри(методичне осмислення), по-друге, рефлексія щодо змісту самої віри.
…
Простір змісту віри
Воно відкривається чотирма питаннями: Що я знаю? Що, власне, є? Що є істина? Яким чином я знаю? Виходячи з розроблених у першій лекції понять, ми відповідаємо:
Перше питання: Що я знаю?Відповідь зазначає: Усе, що я знаю, знаходиться у розмежуванні на суб’єкт і об’єкт, воно для мене предмет (об’єкт), явище, що існує не саме по собі. Однак у цьому розмежуванні суб’єкт і об’єкт пов’язані один з одним. Немає об’єкта без суб’єкта, немає й суб’єкта без об’єкта. Тому те, що я пізнаю як буття, завжди знаходиться в цілісності розмежування на суб’єкт і об’єкт, а не тільки на одній із цих сторін.
Розмежування на суб’єкт і об’єкт багатоаспектне: наявне буття виступає у своєму світі як навколишнє середовище; свідомість взагалі протистоїть предметам: дух живе в ідеях, екзистенція співвіднесена із трансценденцією. Однак навколишнє середовище, ідеї, трансценденція стають мислимими об’єктами тільки у свідомості взагалі за допомогою опредмечення в схемах і символах.
Отже, те, що я знаю, - завжди об’єктивність у свідомості взагалі й обмежене цим; але у своїй кінечності воно - можливий трамплін до трансцендентування.