Фальшивий талісман

Самбук Ростислав Феодосьевич

Пан Кирило автоматично взяв свою, вихилив, як воду, без тостів, немов запив вінегрет, і продовжував жувати, втупившись у тарілку. Лисий череп його порожевішав, а борлак рухався рівномірно і якось заспокійливо.

Марков підняв майже порожню пляшку й показав її офіціантові, той зрозумів його без слів і одразу приніс ще одну, солодко посміхаючись і кланяючись ще здалеку. Видно, метр попередив, кого обслуговує: навряд би так сонячно усміхався рядовим відвідувачам у цивільному.

Валбіцин, побачивши ще одну, пляшку, подивився на Маркова уважно

й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки поплямкав губами й запитав не дуже рішуче:

— А не забагато буде, пане Григорію?

Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.

— Я вважав, що подолаємо… Гарний настрій, пане Кирило, але якщо ви гадаєте…

Валбіцин одразу зрозумів його натяк і міцно стиснув пляшку, так, що суглоби довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.

— А й справді гарний настрій, — погодився, — і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, — наказав офіціантові, — трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, що вариться в котлі…

Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.

— Так от, — переможно посміхнувся, — я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить, однак скажу вам, що наш начальник школи переживав важкі часи й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, — уточнив, — і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полку ніколи б не дали… Так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.

Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник “Цепеліну” мав неприємності, була і його заслуга — кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп удалося завчасно попередити Центр.

Недарма просидів у “Цепеліні” (й пив коньяк у разі потреби, як сьогодні) лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, і якщо вдасться зараз довідатись про щось од Валбіцина…

Але головне не бути нав’язливим…

Вони спорожнили першу пляшку й дісталися середини другої, коли повз їхній столик, вихиляючи стегнами, пройшла дівчина. На секунду затрималася, глянувши оцінююче.

— Сумуєте? — Посміхнулася відверто заохочуюче… — У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?

Валбіцин підняв на неї важкий погляд.

— Ти, ципо, — мовив грубо, — мотай звідси!

— Одразу видно, імпотент! — одповіла дівчина нахабно й пішла далі.

Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув аапальничкою і сказав байдуже:

— Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріло на них, я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля

не загрожує — не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.

Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, більше того, говорити про досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин “дійшов до кондиції”. Тепер міг обережно промацати його.

— Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, — сказав, дивлячись віддано.

— Киньте, — обтер масні губи Валбіцин, — приємно, ще приємніше… Ми свої люди, пов’язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я — свою, опинилися ми з вами тут не випадково й повинні до кінця тягнути лямку.

— Аби припинилися нарешті ці невдачі на фронті, — обережно мовив Марков.

— Так, — стукнув долонею по столу Валбіцин, — так, мій друже, і я гадаю, скоро ми допоможемо цьому, пане Григорію.

— Ми з вами? — нарочито недбало заперечив Марков. — Надто мізерна роль “Цепеліну”…

— Не кажіть! — червоні очі Валбіцина вирячились, тепер він був схожий на сича, що приготувався схопити свою жертву. — “Цепелін” ще покаже себе, ви навіть уявити собі не можете, над чим працюють зараз найсвітліші голови розвідки! — Він явно мав на увазі себе, й Марков підігрів його самозакоханість.

— Так, пане Кирило, — мовив, — ви ас, справжній ас розвідки, і всі ми схиляємось перед вами. Але ж одна акція — і ціла війна… Незіставні виміри… — Марков явно провокував Валбіцина, ніколи б не насмілився сказати таке тверезому, та зараз пан Кирило вже втратив самоконтроль.

— Не кажіть, бо це, знаєте… — насварився пальцем на Маркова Валбіцин. — Уявіть, за операцію відповідає такий досвідчений розвідник, як штурмбанфюрер Краусс, сам Скорцені подарував агентові, якого ми готуємо, талісман. Я бачив його, розумієте, сам бачив: срібний брелок для ключів з подряпиною. Герой рейху напоровся на колючий дріт, коли вбивав італійського карабінера. Ви читали про це, пане Григорію?

— Звичайно, читав, але при чому тут Скорцені й талісман?

— Скоро ми станемо свідками важливих подій. Є людина, котра вчинить… — нараз осікся. — Я не можу сказати, що саме вчинить ця людина, пане Григорію, хоч ви наш працівник і я не сумніваюсь щодо вас, але ж є таємниці… Скажу лише, що ми підготували агента, який полетить туди і якого поблагословив сам Скорцені!

— О-о, це надзвичайно! — вигукнув Марков. — Вип’ємо за успіх цього агента. — Він швидко налив по повній чарці, й вони випили до кінця. Марков відчув, що коньяк ударив і йому в голову — взагалі п’янів важко, до того ж хоч потроху, а собі не доливав, — мав явну перевагу над Валбіциним і зробив ще одну спробу щось витягнути з нього: — Бо нам з вами дуже потрібен цей успіх, і, сподіваюсь, ви доклали всіх зусиль, щоб той чоловік почувався серед червоних спокійно.