Фб-86
Шрифт:
Тільки-но виїхала машина з Іштваном і Голубом, як у дверях з'явились двоє контррозвідників. Вони вели під руки Гейзу Олайоша.
— Гейзо! — побіг йому назустріч підполковник.
— Бейло! — радісно вигукнув той. Вони міцно обнялися. — Я так боявся, щоб ви не спізнились!..
Обшукали
— Доктор Сегеді, — промовив Олайош, вказавши на нього.
Челеї підійшов до зв'язаного, вхопив його за русяве волосся і смикнув…
— Фреді! — вигукнув Коцка.
— Одведіть! — наказав Челеї.
Офіцери поставили Фреді на ноги і повели з собою.
— Коцко! — звернувся до старшого лейтенанта підполковник. — Залишаю тобі трьох чоловік, уважно оглянь всю віллу. Я почну допит Фреді. Труп відвезуть пізніше.
— Ясно, — відказав старший лейтенант.
— Ходімо, — звернувся підполковник до Олайоша і Берецкі. Естер, схлипуючи, пішла за ними.
— Спасибі, Бейло, що врятував мене! — почула дівчина голос Олайоша.
— Не мені дякуй, а Іштванові Краснаю. Він тебе врятував, — відповів підполковник.
Наступного ранку Естер і Челеї стояли перед операційною. Юнака вже вдруге оперували, тричі переливали йому кров…
— Він житиме? — з тривогою глянула дівчина на Челеї.
— Не знаю…
Естер нервово смикала рукавички. Двері операційної відчинилися. На лікарському візку везли Іштвана.
В обличчі юнака ні кровинки. Коли проходили повз Естер, серце дівчини завмерло від болю. З очей раптово потекли сльози.
Через деякий час з операційної вийшов Голуб.
— Пане професоре!.. Він житиме?
— Можливо… — Учений зморщив чоло. — Але коли навіть пощастить врятувати його, ліва рука ще довго буде паралізована. Одна куля розтрощила ліктьовий суглоб. Негідники стріляли розривними кулями…
Близько десятої години Іштван опритомнів. Він впізнав
— Поклич… сюди… підполковника.
Челеї підсів ближче.
— Я хочу спокутувати… свою провину…
Ви вже спокутували її, — заспокоїв Челеї юнака.
— Запишіть… шпигуни…
Підполковник подав Естер знак. Дівчина швиденько дістала папір і олівець.
— Шоні… Єва… — диктував хлопець. — Лайош Папп… із Сомбатхея… водії машини ДТ-301… і МА-415… і ведіть спостереження в бібліотеці імені Сечені… хто буде брати… «Лікарський вісник» за 1896 рік… — Іштван знепритомнів.
Усі мовчали. Челеї взяв у Естер записку. Через деякий час озвався професор.
— Що з ним буде, товаришу підполковник, якщо він залишиться живим?
— Треба зробити все, щоб він жив, — відповів підполковник. — Це тепер найважливіше…
— А потім?.. — глянула в очі Челеї дівчина.
— А потім з нього вийде прекрасний лікар, — сказав підполковник і, зиркнувши на Естер, додав: — І, сподіваюсь, хороший чоловік.
Естер соромливо опустила очі.
— Ходімо, — звернувся до них Голуб. — Іштванові потрібен спокій.
— Я лишуся тут, — відказала Естер.
Коли чоловіки вийшли, Естер підсіла до ліжка. Іштван лежав з заплющеними очима, його дихання стало рівнішим. Хлопець заснув. На його обличчі з'явилася мила усмішка, яку не могли спотворити навіть численні садна й синці. Естер узяла його за руку, і хлопець крізь сон відповів легеньким стисканням. Він так тримав руку дівчини, ніби вирішив ніколи більше не відпускати її…