Фелікс Австрія
Шрифт:
Але їм не вдається дістатись берега: знову починається ураган, і благенький човен відносить у розбурхане паперове море. Тут гігантські хвилі жбурляють ним аж до грізних небес — і кидають в чорні пінисті провалля, і триває це протягом семи паперових днів та семи паперових ночей. Морська вода наповнює човен аж по вінця, він от-от готовий затонути — тож потерпільцям доводиться вичерпувати воду всіма можливими способами.
І, ніби й цього ще недостатньо, — виснажених мандрівників починає переслідувати велетенська паперова акула. Її вдається втримувати на відстані, періодично гамселячи паперовим зламаним веслом, але чудовисько не відстає і впродовж кількох днів пливе поруч, передчуваючи ситний обід. Врешті-решт
Ось паперовий човник з виснаженими, голодними, спраглими пасажирами прибиває до узбережжя Маніли.
Після виступів у Сіднеї театр Торна потрапляє в обійми короля Калакауа на Гавайських островах. Ось паперовий профіль короля: бокоброди [57] у нього не гірші від бокобродів Франца-Йосифа. Це великий приязний чоловік із гладкою сяючою шкірою. Він любить співи, розваги, любить ніч, розцяцьковану вогнями, любить теплий пісок у себе між пальцями ніг. Він винайшов лампу і пляшковий корок. Відродив танець хула, бойове мистецтво луа та ритуальне приборкування океанських хвиль на саморобних дерев’яних дошках.
57
Бокоброди — бакенбарди.
Далі — подорож до Сан-Франциско: театр «Standard» має лиху славу через своїх «нескромних та недостойних» танцівниць канкану — спробуй їх переплюнь.
Ореґон, Британська Колумбія, Сент-Луїс, Чикаго, Нью-Йорк. Новий світ — блискучий і безкрайній: Торна тут не покидає відчуття, що життя можна почати з початку, від завтра припинити обманювати і почати молитись. Тут пахне новенькою шкіряною оббивкою, тут хочеться мріяти сміливіше.
Дехто з трупи покидає Торна, залишившись у місті, будинки якого сягають хмар.
Але Ернест повертається до Європи. У Відні на нього чекає новий спалах слави: 209 успішних виступів — день за днем, без жодного пропуску — переповнених залів, гучних овацій. Торн по черзі виконує то «Годину у Країні чудес», то «Шість сенсаційних ілюзій за 20 хвилин», що закінчуються дивовижною цікавинкою, цвяхом програми під назвою «Illusion: Das Mahatma-Wunder von Benares der Madame Blawatzka».
У 1896-му Торн прибуває на «Виставку Тисячоліття» до Будапешта, де вирішує ризикнути і примножити свої статки. Здавалось, він так добре приручив успіх, що той невід’ємний від шевальє, як його власна паперова тінь. Отож Ернест прибирає до рук усі розважальні сцени, зали й театри і стає Головним Розпорядником. Це виявляється помилкою: «Ви ж не можете однаково досконало підтримувати порядок у двох домах, панно Чорненько».
Торн втрачає майже все своє багатство, чесно зароблене мистецтвом вводити людей в оману. Він сподівається ще виправити цю помилку, вирушає до Лемберґа і вкладає те, що залишилось, у заснування великого театру на вулиці Сонячній — «Колізею», розташованого поруч з Єврейським театром родини Гімпель.
Ми опиняємось у паперовому шатрі. Разить очі від нестерпного блиску скляних куль, що розгойдуються під стелею. Стеля поділена на сеґменти, прикрашені візерунками; вони звиваються, проливаючись у круглі затемнені ложі, пучнявіють ліпниною, стікають додолу колонами. Шурхотять важкі завіси, відкриваючи китайську пагоду посеред напівкруглої сцени.
У повітрі висить паперова фігурка Фелікса.
Кишеня, до якої я кілька хвилин тому заховала клаптик паперу, порожня. Я не знаю, як таке могло статись.
Торн хижо шкіриться.
«Кожен отримує те, що хоче, кожен має таку любов, якої прагне. Хтось народився панею — хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить
За мить шевальє продовжує, дуже тихо, ледь чутно: «Але любити Фелікса — це ніби перетворити їжу на камінь, ніби замість їжі їсти молитву. Любити Фелікса — витрачати себе в нікуди».
Він різко підводиться і по-діловому промовляє до Петра: «Я пропоную вам тисячу ринських за хлопця».
«Ми погоджуємось», — спокійно каже Аделя, сьорбаючи гербату.
«Навіщо він вам? Чому вас так на ньому зациклило?» — вигукує Петро.
«Я пояснив панові: векселі, борги, відсотки. Іпотека. Мене вже не врятує навіть продаж „Колізею“».
«А хлопець особливий, він пролазить у найвужчі шпаринки, його не зупинять зачинені двері та високі мури, — іронічно продовжує Петро. — Він може виносити з кам’яниць різні коштовні дрібнички. Може проникати до храмів — там є чим поживитись».
«Ми погоджуємось на вашу пропозицію, шевальє», — повторила Аделя, підводячись і подаючи йому руку.
Цієї миті у мене стався приступ. Один із тих приступів, коли жовтіє в очах, страшне гудіння наповнює вуха, а черепну чашку починає болісно розпирати. І я тоді вже не Стефа Чорненько, не покірна і тиха служниця, яка жвиндить, але робить, і не абияк, а ліпше від найліпшого, навіть якщо їй гірко і нестерпно, і сльози застилають обличчя, а в грудях пече, як на розжареній пательні. Не знаю, хто я тоді і хто мною водить, який нечистий, не пам’ятаю себе: стаю, як набита соломою лялька, як рибина, приголомшена обухом. У таких станах я можу скоїти щось страшне: щось закричати дурним голосом, вдарити саму себе головою до стіни на очах у інших, можу вилити свіжу страву на долівку або комусь на вбрання, тріпнути Фелікса по потилиці.
Коли приходжу до тями, то почуваюсь, ніби пила всю ніч горілку і тепер маю страшного каца [58] . Але найгірше — страх: бо я знаю, що тільки дивом не зробила чогось по-справжньому злого, чогось такого, що вже ніколи не виправиш.
І ось коли Аделя, спокійна і незворушна, цілковито певна себе та своїх слів, погоджується прийняти пропозицію Торна і віддати йому за гроші мою дитину, біс входить у мене: тілом моїм кидає у бік білої пані в коронковій сукні, я відчуваю, як очі вилазять з орбіт, як роздуває ніздрі (ніби кліщами їх розтягує), як уста перекривлюються в судомному напруженні. Я хапаю її за зап’ястя і стискаю щосили — а сили у мене багато, як у доброго хлопа, не порівняти з кволою моєю панею, яка мусить щодня з’їдати начинюване цвяхами яблуко, щоб не впасти від анемії.
58
Кац (діал.) — похмілля.
«Ти, — верещу я позиченим голосом і тріпаю Аделею туди-сюди, від чого її сепієві кучері гойдаються, мов рослини у воді, — володарко людських життів! Та за кого ти себе маєш? Невже не вистачає мого життя, відданого тобі при народженні і пришитого до тебе, як запасний ґудзик зі зворотного боку одежі? Колись ти так хотіла, аби твій батько мене продав! Боялась, що він любить мене, як свою другу дитину. Не хотіла бачити лагідності в його погляді, зверненому до мене, не хотіла чути тепла в його голосі, коли промовляв моє ім’я. Чого ж тепер боїшся, коли хочеш продати дитину? Чого ти хочеш?»