Формула Космосу (на украинском языке)
Шрифт:
– Ну, то не треба, - вiдсмикнула руку Вiолетта Михайлiвна.
– Не гнiвайтесь, Вiолетто Михайлiвно, це моє прiзвище - Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.
– А-а...
– здивувалась жiнка. Потiм обличчя її посвiтлiшало.
– I треба ж - Нетреба...
– А ваше?
– Мiй покiйний чоловiк - Чаєцький.
– Чаєцький? Чув. Деякi працi читав. Не знав тiльки, що вiн... уже не живе.
– Його вбили оцi формули.
– Вiолетта Михайлiвна кивнула па листки, якi тримав у руцi Кирило Федотович.
– Глядiть, щоб i вас...
Кирило
– Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Вiолетто Михайлiвно, i якщо ви дозволите... Не подумайте, що я посмiв би привласнити авторство... Якщо вдасться пiдготувати публiкацiю, то тiльки пiд його iменем.
– Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик...
– Вiолетта Михайлiвна розкрила сумку, вийняла тi два аркушi, якими обгорнула оселедцi, i вiддала їх старому вченому.
– А решту... Запишiть телефон, домовимось.
Вечорiло, густi каштани струмували на Хрещатик сутiнки, проте лiхтарi ще не свiтились. Кирило Федотович повертався додому в станi тiєї душевної рiвноваги, коли радiснi сподiвання хоч трiшечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимi, може, навiть без участi свого електронного помiчника.
II.
Кирило Федотович гадав, що його вiзит до Вiолетти Михайлiвни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, вiн подякує та й пiде, заспiшить додому... Але Вiолетта Михайлiвна, впустивши його до тiсного темного коридорчика, махнула рукою в бiк розчинених дверей:
– Прошу, заходьте. Сiдайте, я зараз.
Кирило Федотович сiв у низеньке крiсло бiля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухнi долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцiннi хвилини, йому нетерпiлось побачити рукопис - аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарештi з'явилась, несучи перед себе срiбну тацю, на якiй стояли пузата кавоварка, блюдечка i чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарiлочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Вiолетта Михайлiвна сказала:
– Прошу, частуйтесь.
– Сiла в крiсло навпроти.
– Може, зробити бутерброди з ковбасою?
– Дякую, - знiяковiв Кирило Федотович, - взагалi, навiщо турбуватись, я ж на хвилиночку...
– То, може, з сиром?
– Дякую, дякую.
– Ну, то пийте каву.
– Менi й кава, знаєте, не дуже... Та раз ви вже потрудились, чашечку вип'ю.
– Може, з коньячком?
– Нi, нi, не вживаю, - замотав головою Кирило Федотович, - я перенiс такий iнфаркт... маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонiєм...
– Тобто?
– Ну... є такий iзотоп iз слабеньким гамма-випромiнюванням. Джерело енергiї для стимулятора.
Вiолетта Михайлiвна трохи вiдсунулась вiд столика.
– Та не бiйтесь, це не той плутонiй, яким була начинена бомба, скинута на японське мiсто Нагасакi. То плутонiй-239, а в мене трiшечки плутонiя-238.
Вiолетта Михайлiвна здивовано вiдвела голову:
– Тiльки подумати! I як ви почуваєтесь?
– Ось уже третiй рiк, i - нiчого, добре. Рiдко й згадую про нього,
– Мабуть, перевантажувались, - зiтхнула Вiолетта Михайлiвна.
– Отак i мiй... Цiлими ночами просиджував за столом. А нащо?
Вона i дивувалась, i обурювалась: навiщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботi, коли за це зарплату дають,- тодi iнша справа. А то ж так, стукнуло чоловiковi в голову - вiн i почав горбитись за столом цiлими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папiр якимись закарлюками...
– Та ще до одруження вiн любив науку бiльше, анiж мене, - скаржилась Вiолетта Михайлiвна.
– Повiрите, приходив на побачення о шостiй годинi... ранку! Так, так, було, мама будить мене: "Вставай, жених прийшов!" Отак ми й зустрiчалися щоранку. Вечори вiн вiддавав науцi... Чокнутий, їй-богу!
Кирило Федотович попивав каву, iронiчно посмiхаючись на її фiлiппiки, та зрештою не витримав:
– Це, знаєте, Вiолетто Михайлiвно, як дивитися на життя i науку... Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової iстини, а не саме iснування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пiзнання...
– От вiн i подерся вгору та й упав, - аж нiби зловтiшно зiтхнула вдова.
– А монографiя лишилась, - схитнув головою Кирило Федотович.
– Не пустоцвiтом був чоловiк.
– Та лишилась, подивiться, якщо вас цiкавить.
Вiолетта Михайлiвна, похитуючи стегнами, пiшла до кухнi й принесла густо списанi математичними символами аркушi. Простягнула Кириловi Федотовичу:
– Ось, маєте. Кiлькох не вистачає, але то дрiбниця.
В Кирила Федотовича аж руки затремтiли, коли вiн брав папери. Вiдсунув чашечку з недопитою кавою i почав переглядати працю Чаєцького.
– Гм... так...
– бубонiв, нахмурюючи брови.
– Саме те, що й менi не давало спокою.
– Велике об'єднання...
– Вам долити?
– Вiолетта Михайлiвна торкнула кавницю.
– Нi, нi, дякую. Тут, кажу, Велике об'єднання!
– Що?
– Господарка заклiпала чорними вiями.
– Вiн розробляв теорiю єдиного поля, об'єднував тi сили, на яких, власне, тримається Всесвiт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодiй... Кириловi Федотовичу пересохло в горлi, i вiн кашлянув.
– Я вам пораджу пити талу воду, - сказала Вiолетта Михайлiвна. Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тодi вiдтане, до кiмнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхiв.
Кирило Федотович хмикнув i провадив далi:
– Залишається прилучити до цiєї схеми гравiтацiю, i всi фiзичнi процеси вiд мiкросвiту до макрокосму знайдуть висвiтлення в єдинiй теорiї...
– В його очах, до цього сiрих i невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенiв по-молодечому.
– Велике об'єднання! Уявляєте? Та нi, це навiть уявити важко!
– До речi, тала вода корисна i для шлунково-кишкового тракту. Вiолетта Михайлiвна трохи надпила кави i надкусила печива.
– Та мiй, було, не хотiв i слухати.