Франкенштайн. Ґотичні повісті
Шрифт:
Приїзди, дорогий Вікторе: лише ти один зумієш розрадити Елізабет. Вона весь час плаче, несправедливо звинувачуючи себе в загибелі дитини; її слова крають моє серце. Всі ми нещасні, але хіба це ще більше не спонукає тебе повернутися і розрадити нас? Твоя матінка! Ах, Вікторе! Зараз я вдячний Господу Богу, що твоя мати не дожила до цієї миті й не побачила страшної смерті свого любого сина.
Приїзди, Вікторе; не з думками про помсту, але з любов’ю в душі, яка загоїть, а не роз’ятрить наші душевні рани. Увійди в дім печалі, мій друже, але з любов’ю до тих, хто любить тебе, а не з ненавистю до ворогів.
Твій убитий горем батько
Альфонс Франкенштайн
Женева, 12 травня 17…»
Клерваль, який уважно спостерігав
— Любий Франкенштайне! — вигукнув Анрі, побачивши мої гіркі сльози. — Невже тобі судилося завжди бути нещасним? Дорогий друже, скажи, що трапилося?
Я жестом заохотив його взяти листа, а сам схвильовано почав міряти кроками кімнату. Прочитавши про наше горе, Клерваль також заплакав.
— Я не можу втішити тебе, мій друже, — сказав він. — Твоє горе невтішне. Але що ти надумав робити?
— Негайно від’їжджати до Женеви. Ходімо зі мною, Анрі, замовимо коней.
По дорозі Клерваль все ж намагався підшукати слова, щоб хоч якось розрадити мене; безмежне співчуття переповнювало його душу.
— Бідолашний Вільям, — сказав він, — сердешна дитина! Він тепер покоїться зі своєю праведною матір’ю. Всі, хто знав його таким радісним і ясним у дитячій красі, оплакуватиме його передчасну загибель. Померти так жахливо, відчути на собі руки убивці! Яким же горлорізом треба бути, аби погубити невинну душу! Бідне дитя! Одним тільки можна втішитися: хоч його рідні плачуть і побиваються за ним, але сам він спочиває. Страждання вже позаду, і він заспокоївся навіки. Його ніжне тіло заховано у могилі; він не відчуває болю. Йому не потрібна жалість; збережімо її для тих нещасних, які його пережили.
Так говорив Клерваль, поки ми квапливо йшли по вулиці; слова його закарбувалися в моїй пам’яті, і я потім, залишившись на самоті, повсякчас пригадував їх. Але тепер, ледве подали коней, я поспішив сісти в кабріолет і попрощатися зі своїм другом.
Невеселою була мандрівка. Спершу я квапився, бажаючи якнайскоріше розрадити й утішити своїх прибитих горем близьких; але з наближенням до рідних місць мені зненацька захотілося їхати повільніше. Я заледве міг упоратися з тим виром почуттів, які юрмилися в моїй душі. Я проїжджав місця, знайомі з самого дитинства, але небачені мною впродовж майже шістьох років. Як усе, мабуть, змінилося за цей довгий час! Сталася одна неочікувана і страшна подія; але ж і багато інших дрібних обставин змінювалися й вели до інших змін — не настільки неочікуваних, але не менш важливих. Страх оволодів мною; я боявся їхати далі, туманно передчуваючи якісь невідомі біди, що змушували мене здригатися, хоча я не зумів би їх назвати. В такому жахливому стані я перебув два дні в Лозанні. Я дивився на озеро: вода його була спокійною; все навкруги спочивало у тиші, а снігові вершини, ці «палаци природи», лишалися все такими ж. Їхня безтурботна й божественна краса поступово заспокоїла мене, і я продовжив свій шлях до Женеви.
Дорога тягнулася берегом озера, яке звужувалося, що ближче я під’їжджав до рідного містечка. Я вже розрізняв чорні схили Юри і яскраву вершину Монблану. Я розплакався, неначе мала дитина. «Милі гори! І ти, моє чудове озеро! Ось як ви зустрічаєте мандрівника! Вершини гір без жодної хмаринки, а небо й озеро так мирно синіють. Вони обіцяють спокій чи брутально глузують із моїх страждань?»
Я боюся, мій друже, що набридну вам довгим описом усіх цих подробиць; але то були ще порівняно щасливі дні, і мені приємно їх згадувати. О батьківщино, люба батьківщино! Хто, крім твоїх дітей, зрозуміє, з якою радістю я знову побачив твої струмки, твої гори, і понад усе — твоє чарівне озеро!
Проте коли я під’їжджав до рідної домівки, мене знову опанувало почуття горя та страху. Землю огортала ніч; коли темні верхівки гір ледве виднілися, на душі в мене стало ще похмуріше. Все, що оточувало мене, видавалося безмежною та темною ареною зла, і я глибоко в душі передчував, що мені судилося стати найнещаснішим зі смертних. На жаль! Передчуття не обдурили мене: я помилився лише в тому, що насправді мені судилося перетерпіти у сотню разів більше, ніж я очікував. Коли я під’їхав до околиць Женеви, вже зовсім посутеніло; міська брама була зачинена, тож я змушений був заночувати в Сешероні — містечку, що розташувалося на віддалі пів льє від міста. Небо було тихе; я не міг заснути
Я підвівся й пішов далі, хоча пітьма і грозові хмари з кожною секундою дедалі більше облягали землю, а гуркіт грому лунав просто в мене над головою. Було чутно відлуння з Салеву, Юри і Савойських Альп; яскраві спалахи блискавок засліплювали мене, підсвічували озеро і перетворювали його на неозору пелену вогню; потім усе на мить занурилось у пітьму, поки око не звикло до неї після сліпучого світла. Гроза, як це часто буває в Швейцарії, воднораз підступила зусібіч. Дужче за все гуркотіло на північ від міста, над тією частиною озера, що пролягає поміж рогом Бельрів і селищем Копе. Ще одна хвиля грози освітила Юру слабкими спалахами блискавок, а гостроверха гора Моль на схід від озера то з’являлася, то зникала в пітьмі.
Спостерігаючи за грозою, такою жахливою й водночас прекрасною, я швидко прямував уперед. Велична битва, яка розігралася в небі, піднесла мій дух; я стис руки і вигукнув уголос: «Вільяме, любий янголе! Ось твій похорон, ось твоя панахида!» Цієї ж таки миті я розгледів у темноті силует, що вийшов із-за купи дерев поблизу; я завмер, пильно вдивляючись у нього, — жодної помилки. Блискавка осяяла фігуру, і я ясно її побачив; велетенський зріст і немислима для звичайної людини бридкість чітко промовляли, що переді мною стояло чудовисько, брудний диявол, якому я подарував життя. Що він тут робив? Невже це він (я здригнувся на саму думку про це) був убивцею мого брата? Заледве ця здогадка промайнула в моїй голові, як я упевнився — це правда; зуби мої стукотіли, а ноги підкосилися, і я вимушений був притулитися до дерева. А силует швидко пройшов повз мене і загубився в пітьмі.
Жодна жива людська істота не могла погубити невинної дитини. То вінбув убивцею! Я не мав більше сумнівів. Сама ця думка видавалася мені беззаперечним доказом. Я хотів був погнатися за чудовиськом, але дарма — вже з наступним спалахом блискавки я побачив, як він дряпається на майже вертикальну скелясту гору Мон Салев, яка замикає Пленпале з півдня. Він швидко дістався верхівки і зник.
Я не міг поворухнутися. Грім ущух, але дощ лив і лив, і непроникна пітьма огорнула все навкруги. Я знову подумки переживав події минулих днів, які так старанно намагався забути: всі кроки до мого наукового відкриття, поява поруч із ліжком оживленого мною творіння рук моїх, його зникнення. З тієї ночі, коли я оживив чудовисько, минуло майже два роки; а може, це далеко не перший його злочин? Жах! Я випустив у світ зіпсутого монстра, який отримував насолоду від убивства та кривавої різанини; хіба не він убив мого брата?
Хто зміг би уявити ті муки, які я терпів минулої ночі? Я провів її просто неба, змерз і промок до кісток. Але тоді я навіть не звертав уваги на негоду; жах та відчай полонили моє серце. Створіння, яке я випустив поміж люди, мало міць у тілі й бажання чинити саме тільки зло, як той злочин, що воно вже скоїло, й уявлялося мені моїм власним злим духом, вурдалаком, який постав із могили, аби знищити все, що було мені миле.
Розвиднялося, і я нарешті попрямував до міста. Браму вже відчинили, я поквапився до батьківської хати. Першою моєю думкою було розповісти все, що мені відомо про вбивцю, й одразу ж зібрати погоню. Проте мене зупинило усвідомлення, які саме подробиці мені б довелося розповісти рідним. Створене моїми руками чудовисько, в яке я сам вдихнув життя, зустрілося мені опівночі поблизу неприступних гір. Згадав я і нервову гарячку, від якої потерпав на той час, коли створював монстра, і яка, можливо, стане причиною того, що мою розповідь, і без того неправдоподібну, вважатимуть гарячковим маренням. Якби хто-небудь інший розповів мені схожу історію, я б і сам назвав таку людину божевільною. До того ж чудовисько було здатне заплутати переслідування й утекти, навіть якби рідні й повірили мені настільки, аби затіяти лови. Та й узагалі — для чого ці лови? Хто зміг би спіймати створіння, яке здатне дертися вгору вертикальними схилами Мон Салева?… Такі міркування переконали мене, що варто мовчати.