Франкенштайн. Ґотичні повісті
Шрифт:
Як мені описати тобі той вплив, який справили на мене ці твори? Вони пробуджували багато нових образів і почуттів, іноді занурювали мене в екстаз, але найчастіше огортали глибоким відчаєм. У «Стражданнях юного Вертера», що зацікавив мене не самим лише простим і зворушливим сюжетом, висловлювалося стільки думок, висвітлювалося стільки питань, раніше не зрозумілих мені, що я знайшов там невичерпне джерело для подиву та роздумів. Мирні сімейні сцени, описувані там, а також високі переживання й почуття, в яких не було місця егоїзму, цілковито узгоджувалися з тим, що я спостерігав у моїх друзів, а також із прагненнями, що жили в моїх власних грудях. Сам Вертер здавався мені найбожественнішим з усіх знаних мені чи намальованих моєю уявою створінь. Усе в ньому було простим, але зворушувало мене до глибини душі. Роздуми
Читаючи, багато що я намагався порівняти зі своїм становищем і власними почуваннями. Я здавався собі водночас і схожим, і напрочуд несхожим на тих, про кого читав і за ким спостерігав. Я співчував їм і частково розумів їх, але розум мій був іще не настільки розвинутим, як у них; я ні від кого не залежав і ні з ким не був пов’язаний. Колись і я «мину невідворотно, неквапливо», і оплакувати мене не буде кому. Я був потворним на вигляд і величезним на зріст. Що це все означало? Хто я? Звідки? Яке моє призначення? Ці питання я ставив собі постійно, але не знаходив на них відповідей.
Том Плутархових «Життєписів», що потрапив мені до рук, містив історії засновників давніх республік. Ця книжка справила на мене зовсім інше враження, ніж «Страждання юного Вертера». Вертер навчив мене сумувати й печалитися, тоді як Плутарх сповнив мене високих думок; він підніс мене над жалюгідними егоїстичними турботами і змусив любити героїв давніх часів і захоплюватися ними. Багато що з прочитаного було недосяжним для мого розуміння. Мої знання про царства та неозорі простори, могутні ріки та безкраї моря були плутані. Але про міста й великі людські громади я взагалі нічого не знав. Будинок моїх покровителів був єдиним місцем, де я вивчав людську природу, і лише ця книжка показала мені нові, знач но ширші краєвиди. Я дізнався про людей, що займалися суспільними справами, про тих, хто владарював і вбивав собі подібних. У собі я відчував палке прагнення доброчесності, а також відразу до пороку… наскільки я міг зрозуміти справжнє значення цих слів, що були пов’язані для мене хіба з радістю або болем. Ці почуття змусили мене радше надавати перевагу миролюбним законодавцям — Нуму, Солону і Лікургу, та аж ніяк не Ромулу і Тезею. Це патріархальне життя моїх покровителів утвердило в моїй душі саме такі почування; якби ж моє знайомство із людьми почалося з молодого воїна, що прагнув слави та битв, я б напевно схилявся до інших почуттів.
Але «Втрачений рай» справив на мене інакше, значно глибше враження. Я читав його, як і решту книжок, що дісталися мені, наче правдиву історію. Вона зворушила всі почуття — від захоплення до жаху, — які тільки був здатен викликати образ всемогутнього Бога, що веде війну з власними творіннями. Часто я проводив паралелі зі своєю долею. Як і в Адама, в мене не було жодного родича, проте в усьому іншому ми значно відрізнялися одне від одного. Він вийшов із рук Божих у всій своїй красі й довершеності, щасливий та оточений особливою турботою свого Творця; він мав можливість розмовляти із вищими створіннями й учитися в них; я ж натомість був жалюгідним, самотнім та безпорадним. Не раз і не два мені починало здаватися, що я радше нагадую диявола, а коли я споглядав щастя моїх покровителів, то часто почував гірку заздрість.
Ще одна обставина зміцнила й підтвердила ці відчуття. Невдовзі потому, як я оселився в халупі, я знайшов у кишенях одягу, що його прихопив ще з твоєї лабораторії, деякі записи.
Спершу я не звернув жодної уваги на них; але тепер, коли мав змогу їх прочитати, уважно ознайомився з їхнім змістом. Це був твій щоденник за чотири місяці, що передували моїй появі на світ. У ньому ти докладно, крок за кроком описував усю свою роботу; були тут і щоденникові записи з твого повсякденного життя. Ти, звісно, пам’ятаєш їх. Ось вони. Ти закарбував тут геть усе, що було хоча б якимсь чином пов’язане з моїм нещасливим народженням; тут детально описана моя потворна зовнішність, і такими словами, в яких уповні виявилася вся твоя відраза, котрої мені ніколи не забути. Що далі я читав, то гірше мені робилося. «Проклинаю день свого народження! — вигукнув я у відчаї. — Проклинаю творця! Навіщо ти створив чудовисько, від якого
Ось у такі роздуми я поринав у години самотності та відчаю; але, щодня маючи змогу бачити чесноти мешканців домівки, їхню лагідність і доброзичливість, я запевняв себе, що вони пожаліють мене, коли дізнаються про мою прихильність до них, і пробачать мені мою потворність. Невже вони проженуть зі свого порогу мене — створіння, котре благає про жалість та дружбу, хоч би яким потворним воно не було? Я ухвалив не засмучуватися, а натомість щонайліпше підготуватися до зустрічі з ними, бо вона має вирішити всю мою подальшу долю. Цю зустріч я відклав іще на декілька місяців, оскільки значення, яке я надавав її успішному перебігу, змушувало мене остерігатися поразки. До того ж із досвідом, який я здобував щоденно, я почав розуміти набагато більше і краще, і мені не хотілося нічого робити принаймні ще кілька місяців, поки в мене не додасться мудрості.
А тим часом у домівці сталися певні зміни. Приїзд Сафії не тільки приніс радість, але й достаток. Фелікс та Агата приділяли багато уваги й часу розвагам і бесідам, а в щоденній роботі їм стали допомагати наймані працівники. Вони не були аж такими багатими, проте почувалися задоволеними та щасливими; у родині царював безтурботний спокій, тимчасом як моє занепокоєння зростало день у день. Що більше я пізнавав, то чіткіше усвідомлював, що я — жалюгідний вигнанець. Я й далі плекав химерні надії, це правда, але мені було достатньо побачити своє віддзеркалення у воді або хоча б позирнути на власну тінь, яку я відкидав у місячному сяйві, як надія згасала, наче те розмите відображення чи та слабка тінь.
Я намагався подолати власні страхи і зміцнити свій дух перед випробуванням, яке очікувало мене за декілька місяців; іноді розум давав волю мріям і дозволяв їм втікати до райського саду, і тоді я наважувався вимальовувати у своїй уяві чудові та ніжні створіння, які співчувають мені і підбадьорюють мене; на їхніх янгольських обличчях сяяли усмішки мені на втіху; але то були всього-на-всього мрії: не було в мене Єви, щоб розвіяти мій смуток та розділити мої думки, я був самотній. Я згадував прохання Адама, звернене до свого Творця. А де ж мій творець? Він покинув мене, і з гіркотою в серці я проклинав його.
Так минула осінь. Я споглядав із подивом і сумом, як із дерев позлітало листя, як усе знову стало голим і похмурим — точно як тоді, коли я вперше побачив ліс у сяйві місяця. Проте похмура погода не лякала мене — я був краще пристосований до неї, аніж до спеки. Але ж мене так тішили квіти, птахи і веселе вбрання літа; коли мене позбавили цього задоволення, мене ще дужче потягнуло до мешканців домівки. Їхнє щастя не зменшувалося з кінцем літа. Вони любилися та співчували одне одному; а їхні радощі, які вони черпали одне в одному, не залежали від змін, що мали місце навколо них. Що далі я спостерігав за ними, то більше мені кортіло попрохати в них захисту й ніжності; серце моє жадало, щоб вони краще спізнали мене й полюбили; побачити їхні лагідні погляди, звернені до мене, — ось таким було моє найбільше прагнення. Я не хотів припускати й думки, що вони можуть відвернутися від мене з презирством і бридливістю. Жодного старця вони ще не прогнали геть від порогу. Щоправда, я збирався просити в них більше, ніж хліб насущний чи притулок: я потребував співчуття й доброзичливості; але я не вірив, що зовсім не заслуговую на це.
Прийшла зима, і пори року зробили повне коло відтоді, як я пробудився до життя. Тепер усі мої роздуми були звернені на те, як усе ж таки показатися мешканцям домівки. Я перебрав багацько планів, але кінець кінцем вирішив увійти в будинок, коли сліпий старий залишиться там на самоті. Я був достатньо кмітливим, щоб збагнути, що всі, кому я траплявся на очі, понад усе лякалися моєї зовнішності. Голос мій був грубуватий, але не настільки страшний у порівнянні зі страхітливою зовнішньою; отож я зміркував, що коли зможу завоювати прихильність старого Де Лесі, поки його діти будуть відсутні, то зрештою мене згодяться терпіти і молоді мої покровителі.