Франкенштайн. Ґотичні повісті

Стивенсон Роберт Льюис

— Розважайся сам, — сказав я йому, — а тут буде місце нашої зустрічі. Мене не буде два чи три місяці, але благаю тебе не втручатися в мої переживання; залиш мене на деякий час у спокої та наодинці з собою, а коли я повернусь, то сподіваюся бути веселішим і суголоснішим твоєму гумору.

Анрі намагався відмовити мене, але переконавшись у моїй рішучості, припинив наполягати. Він благав мене частіше йому писати.

— Я залюбки поїхав би з тобою в твою подорож, — мовив він, — аніж їхати до цих шотландців, яких я навіть не знаю; намагайся повернутися чимшвидше, мій любий друже, щоб я знову міг відчути себе неначе вдома, а це неможливо, якщо тебе немає поруч.

Попрощавшись зі своїм другом, я вирішив знайти яке-небудь усамітнене місце в Шотландії

і там, залишаючись на самоті, дати життя ще одному створінню. Я не мав сумнівів, що чудовисько переслідуватиме мене, аби отримати собі від мене подругу, якої воно так прагне. Дійшовши такого рішення, я подолав північне плоскогір’я і вибрав для своєї роботи один із найвіддаленіших Оркнейських островів. Це було найкраще місце для такої справи — висока скеля, об яку ненастанно б’ються хвилі; ґрунт там майже неродючий, і на ньому проростає сама лише трава для кількох жалюгідних корів, а також овес для мешканців, яких нараховується всього п’ятеро, а їхні зморені та худенькі тіла наочно свідчать про їхній спосіб життя. Овочі та хліб, коли вони дозволяють собі таку розкіш, і навіть свіжу воду змушені вони доправляти з великого острова, що міститься на відстані щось із п’ять миль.

На острові було лише три жалюгідні домівки — халупи; одна з них була порожньою, коли я туди прибув. Саме цю халупу я і винайняв. У ній було всього-на-всього дві кімнати, і мала вона вкрай бідний вигляд. Солом’яна стріха провалилася, стіни були непотиньковані, а двері зірвані з петель. Я звелів полагодити халупу, купив дещо з меблів і став господарем; ці обставини мусили, безумовно, здивувати тамтешніх жителів, якби всі їхні почуття не були приглушені жалюгідною бідністю. Хай там як, я жив, не побоюючись допитливих поглядів та перешкод, і заледве отримував дяку за їжу та одяг, які я роздавав, — настільки страждання приглушили в людях найпростіші почуття.

В цьому сховку я присвячував ранкові години роботі; у вечірній час, якщо дозволяла погода, я прогулювався кам’янистим берегом моря, дослухаючись до стогону хвиль, що розбивалися біля моїх ніг. Картина була одноманітна, але час від часу змінювалася. Я думав про Швейцарію — як не схожа вона на цей непривітний та похмурий ландшафт! Її схили покриті виноградниками, а в долинах розкидані домівки. Її чарівні озера віддзеркалюють блакитне й лагідне небо, а коли вітер здіймає на них хвилі, це всього-на-всього дитяча гра у порівнянні зі стогоном величезного океану.

Так я розподілив години своїх занять попервах після свого приїзду, але моя робота ставала для мене день у день дедалі страшнішою та гнітила мене все більше. Іноді я впродовж кількох днів не міг змусити себе увійти до лабораторії; а бувало, що я працював і вдень і вночі, прагнучи чимшвидше закінчити роботу. І справді, зайняття було відразливе. Під час першого мого експерименту мене засліпило щось, схоже на всепоглинаюче безумство, що не давало мені відчути весь жах моїх пошуків; мій розум цілковито був спрямований на завершення роботи, і я заплющував очі на її жахливі подробиці. Але тепер я брався до всього холоднокровно і часто відчував до цього глибинну відразу.

За цією бридкою справою, в повному усамітненні, коли ніщо не могло відірвати мене від мого завдання, мій настрій псувався: я робився неспокійним і знервованим. Я щохвилинно боявся зустрітися зі своїм переслідувачем. Іноді я сидів, втупивши очі в землю, боячись підвести погляд і побачити того, кого так жахався угледіти. Я страшився віддалитися від людей, щоб він не заскочив мене самого і не почав вимагати для себе подруги.

Тим часом я продовжував роботу, і вона вже значно просунулася вперед. Я очікував на її завершення із трепетною та нестримною надією, якої не смів виказати навіть самому собі, але до якої домішувалося похмуре передчуття бід, що змушувало моє серце завмирати в грудях.

Розділ 20

Одного разу ввечері я сидів у своїй лабораторії; сонце зайшло, а місяць іще тільки підіймався над морем; світла було недостатньо для моєї справи, і я сидів,

міркуючи, чи зоставити все до ранку, чи, може, поквапитися з закінченням та продовжити роботу без перерви. І саме цієї миті мене охопили думки про можливі негативні наслідки мого задуму. За три роки до цього я був зайнятий тією ж таки справою і створив диявола, чиї безмежні злочини висотали мою душу та наповнили її гірким каяттям. А тепер я вдихаю життя в інше створіння, про схильності якого я також нічого не знаю; воно може виявитися в тисячу разів злішим за свого приятеля та отримувати задоволення від убивств і жорстокості. Він поклявся облишити людські поселення та заховатися в пустелі; але вона такої клятви не давала і, з усією вірогідністю, як істота розумна та мисляча, може відмовитися виконувати домовленість, що була укладена до того, як вона взагалі була створена. Можливо, вони зненавидять одне одного; вже оживлене мною створіння ненавидить власну потворну зовнішність, а чи не відчує воно ще більшої відрази, коли така ж бридка істота з’явиться перед ним в образі жінки? Але і вона може відвернутися від нього з відразою, побачивши красу справжньої людини; вона може покинути його, і він знову виявиться одиноким і ще більше розлютиться через нову образу, цього разу з боку подібного створіння. Навіть якщо вони залишать Європу й оселяться в пустелях нового світу, одним із перших результатів прив’язаності, якої так сильно прагне демон, стануть діти, і на землі розмножиться ціла раса демонів, яка може становити небезпеку для самого існування людського роду. Чи маю я право заради власної вигоди викликати прокляття на нескінченні покоління людей? Спершу софізми одухотвореного мною створіння зачепили мене; потім мене збентежили його диявольські погрози; але тепер я вперше усвідомив аморальність моєї обіцянки; я здригнувся на саму думку, що майбутні покоління проклинатимуть мене як нищителя, як егоїста, який не засумнівався, купуючи власне благоденство, можливо, ціною загибелі всього роду людського.

Я затремтів, охоплений смертельною тугою, і тут, звівши очі, я побачив при світі місяця демона, що зазирав у вікно. Відразлива посмішка скривила його вуста, коли він побачив мене за виконанням дорученої ним роботи. Так, він прямував за мною в моїй мандрівці; він блукав лісами, ховався в печерах або безлюдних степах, а тепер він з’явився побачити, як просуваються справи, і вимагати виконання моєї обіцянки.

Поглянувши на нього, я уздрів, що обличчя його палає неприхованою злобою та підступністю. Я із жахом подумав про свою обіцянку оживити інше створіння, подібне на нього, і, тремтячи від гніву, роздер на шмаття те, над чим працював. Негідник, побачивши, як я знищую істоту, з якою він пов’язував свої надії на щастя, із криком шаленого відчаю та злості щез.

Я вийшов із кімнати і, зачинивши двері, дав собі непорушну обіцянку ніколи не відновлювати цієї роботи; нерівними кроками я пройшов до своєї спальні. Я був на самоті; поблизу не було нікого, щоб розвіяти темінь і визволити мене від тяжкого тягаря жахливих моїх думок.

Спливло декілька годин, а я так і сидів біля вікна, споглядаючи море; воно було практично спокійне, оскільки вітер стих, і вся природа спала під поглядом тихого місяця. По воді пливло декілька риболовецьких суден, і час від часу легкий вітер приносив звуки голосів рибалок. Я відчував тишу, хоча заледве усвідомлював, яка вона безмежна та глибока, але зненацька до моїх вух долинув сплеск весел біля берега, і хтось причалив поблизу мого дому.

За декілька хвилин я почув, як рипнули двері, немовби їх намагалися тихенько відчинити. Я затремтів усім тілом; передчуття мені підказувало, хто це міг бути, й у мене виникло бажання покликати кого-небудь із селян, котрі мешкали в хатинці неподалік; але я настільки був розчавлений почуттям безпорадності, яке так часто приходить у страшних снах, коли даремно намагаєшся втекти від загрозливої небезпеки, що невидима сила просто прикувала мене до мого місця. Тої миті я почув кроки в коридорі; двері відчинилися, і на порозі з’явився демон, якого я так боявся.