Гінці Нептуна
Шрифт:
Він увесь час — вдень і вночі — був із дельфіном. Розважав його, пестив, намагався залучити до ігор, різав на тоненькі шматки свіжу рибу і змушував їсти, навіть зумів напоїти теплим молоком. Так минуло три доби. Спритний поволі одужував, веселішав, а на четвертий день уже навіть бавився із Семеном.
Після того Черненко довго розмовляв із Поліщуком і зрозумів, що означають дельфіни в житті цього юнака. Черненко порадив йому сісти за підручники й готуватись до вступу в університет. “Ти станеш справжнім біологом і, може, зробиш не одне відкриття, — сказав наостанку Черненко. — Бо велика любов народжує
Коли Данилевський, не поспішаючи, наблизився до басейну, Семен Поліщук саме вів чергову екскурсію,
— Сьогодні дельфінам приділяють велику увагу. Про них пишуть статті, брошури, книги. То що ж таке — дельфін? Дельфін — це не риба, а морська тварина. У нього немає зябер, він так само, як і ми з вами, дихає легенями, і навіть хворіє на ті самі хвороби, що й людина.
Семен змовк. Раптом хтось запитав:
— А чим пояснюється приязне ставлення дельфінів до нас?
— Ми вже запитували їх про це, і вони відповіли: “Ми не уявляємо собі іншого ставлення до наших менших братів”, — охоче пояснив Семен.
Почувся сміх, дотепи. Данилевський підійшов ближче й приєднався до гурту.
— Вигадки або дресирування, — не зрозумів хтось жарту.
— Дресирування? — запитав Семен. — Ну що ж, будь ласка. — Він нахилився, поставив на парапет дельфінарію картонну коробку й, діставши з неї кілька гумових м’ячиків, кинув у воду. Ті відразу ж поплили, ніби невеличкі жовтенькі каченята.
— Спритний, поглянь! — вигукнув Семен і підняв над головою табличку з цифрою “3”.
Дельфін, кинувши погляд на табличку, швидко підхопив один м’ячик і, різко хитнувши головою, викинув його з басейну. Так само він зробив і з другим і з третім.
Але це не викликало особливого здивування. У цирку і не таке показують. Проте Семен, мабуть, сподівався саме на таку реакцію.
Він показав дельфінові табличку з одним ромбом. Дельфін відразу ж викинув із води один м’яч. Поліщук показав табличку з чотирма ромбами — з води один за одним вилетіло чотири м’ячики. Потім Семен почав демонструвати дельфінові різні фігури в найрізноманітніших кількостях — по дві, п’ять, шість, вісім — і щоразу дельфін виконував завдання безпомилково. Тепер екскурсанти дивилися із захопленням. Це вже не скидалося на циркові номери. Дії дельфіна межували із свідомістю…
— Дресирування? — знову звернувся Семен до своїх слухачів. — Прошу. — Він швидко взяв в одного екскурсанта фотоапарат, в другого — парасольку, в третього — сумочку, в четвертого — ракетку для бадмінтону й підняв ті речі над головою.
Дельфін одразу ж викинув із води чотири м’ячики. Екскурсанти зааплодували.
— А ви кажете “дресирування”, — весело примруживши очі, мовив до Данилевського якийсь чоловік у квітчастій сорочці й злегка штовхнув його ліктем.
— Я нічого не кажу, — сердито озвався Данилевський і поспіхом почав вибиратися з гурту.
З кімнати звукозапису Черненко зайшов до бункера. Тут уже все було готово до експерименту. Посеред басейну, в його найвужчому місці, що нагадувало перетин вісімки, виднілась глуха перегородка. В правому відсіку на поверхні води ледачкувато похитувався Корсар. Новачок — Вдалий — навпаки, стурбовано перетинав басейн з краю в край.
Черненко довго стежив за поведінкою тварин.
— Скільки вони були разом? — запитав нарешті Олега.
— Дві
— Потоваришували?
— Хто їх розбере? Поплавали разом, трохи побавились.
Несподівано Черненко відчув уже добре знайому йому роздратованість, що останнім часом завжди оволодівала ним перед експериментом. Звідки й чому з’явилася вона, він не знав. Можливо, від перевтоми, а може, від передчуття нової невдачі, усвідомлення того, що його праця схожа на гру в піжмурки з природою.
Черненко кинув погляд на Олега. Той нахилився до мікрофона:
— Вітю, почали, — сказав приглушено.
У бункері почулись якісь невиразні звуки. То Віктор увімкнув апарати.
Потім звуки стали виразніші. Дельфіни про щось між собою розмовляли. Голоси їхні звучали по-різному. З одного динаміка час від часу чути було легеньке посвистування, з другого — тривожне кректання, скреготіння, шелест і навіть звуки, що скидалися на плач дитини.
— Хвилюється Вдалий, — сказав Олег. — Голодний і, мабуть, скаржиться Корсарові або ж розпитує, як тут пообідати.
Олег, закінчивши необхідну підготовку, чекав розпорядження Черненка, але той сидів у глибокій задумі чи в нерішучості. Олегові на якусь мить здалося, що він побоюється починати експеримент. Та ось Черненко важко підвівся й несподівано наказав:
— Провадьте дослід. Я буду нагорі. Дуже зручна це позиція — спостерігати зверху, — осміхнувся він і вийшов.
— Семене, — сказав Олег після невеличкої паузи лаборантові, який сидів поруч, — а раптом у тебе щаслива рука… Вмикай!..
Семен нерішуче глянув на тумблери й кнопки.
— Ну, сміливіш!.. Сміливіш!
Семен обережно перевів один, а потім і другий важелі.
І тієї ж миті в обох відсіках дельфінарію спалахнули яскраві ліхтарики, освітивши апарати з жетонами та автомати-годівниці.
Корсар одразу ж кинувся до приладу й почав виконувати добре відомі йому операції: добував жетон, кидав його в отвір й одержував рибку. З його динаміка чулося тільки тихе посвистування. Може, правило “коли їсиш — мовчи й не диш” було у вжитку і в дельфінів. Зате Вдалий, як і раніше, стурбовано метався в басейні, пронизливо скрипів і свистів.
Тим часом Корсар ніби й не помічав стурбованості свого сусіди. Він уже добре поснідав і зараз не їв рибок, а весело бавився з ними, мов кішка з мишею. Ось він підплив до жетонного апарата й, вибивши кілька жетонів, не кинув їх в автомат, а склав на дні басейну.
— Жаднюга, — не витримав Олег. — Про запас дбає.
Він вимкнув установку.
Червоні лампочки в басейні Корсара згасли, і з його динаміка долинули голосні свисти. Вони тривали хвилину чи й більше. Потім Корсар замовк, ніби прислухався до чогось, і почав свистіти знову — швидко, безперервно, з різними інтонаціями. Що ж було в тих звуках? До кого він звертався? До людей — з проханням продовжити цікаву гру? Чи, може, до Вдалого? Адже за планом досліду Корсар повинен був розповісти йому про “секрет” добування їжі: натисни, мовляв, друже, на педальку, — одержиш жетон, кинеш в отвір автомата, що висить у басейні, — матимеш їжу. І якщо Вдалий “зі слів” свого невидимого зараз родича навчиться користуватися приладами, яких він ніколи не бачив, це буде крок у невідоме, відкриття, доказ того, що в дельфінів існує дуже розвинена система інформації.