Гінці Нептуна
Шрифт:
— Безперечно.
— Спробуй глянути на все так, як бачать там, у раді. За шість років роботи — майже нічого. Хіба рада не має рації?
— Трапляється, Федоре, що рацію має той, хто її зовсім не має, — відрубав Черненко.
— Але ж це думка більшості.
І знову напружена мовчанка.
— Ну, гаразд. Дещо, звичайно, зроблено. Але реальних успіхів нема. А чому, Сергію? Тому, що гіпотеза, яку ти намагаєшся довести, помилкова. Ти клюнув на гачок сенсації. Газетне шумовиння здолало в тобі логіку вченого.
Черненко
— Знаю, Сергію. Ти скажеш: зарубіжні дослідники… Але ж вони перші й зайшли у безвихідь. Фактично відмовилися, так, так, відмовилися від експериментів, — наполягав Данилевський, підвищивши голос, ніби саме це мусило остаточно переконати Черненка. — Ти згадаєш їхні книги. Але то не книги — книжечки. Не наукові, а науковоподібні. Тут закруглили, там не доказали, в іншому місці перебільшили, а то й дофантазували. Загалом же, напустили туману, а далі — як у відомій пісні: щоб ніхто не здогадався… “Дельфіни — розумні істоти голубого континенту, представники загадкової цивілізації”. Все це міф, сучасний красивий міф.
Данилевський говорив таким тоном, наче доводив дитині, що земля кругла, а сонце на ніч не лягає спати, а заходить за обрій, де світить так само, як і вдень.
— Тезу висунуто, але минає рік, другий, третій… Шість років — не жарти, Сергію.
— Не шість. Для мене набагато більше, — сказав Черненко.
— О!.. Навіть так! — підхопив Данилевський. — І що ж? Далі перших лабораторних дослідів, схожих на циркові трюки, справа не посувається. Сенсації, Сергію, не сталося. Дельфінячий бум…
— Ні, Федоре, ні, — раптом перебив глухим голосом Черненко. — Це не я, а ви стали жертвами дельфінячого буму. Декому справді здалося, що не сьогодні-завтра дельфін висуне голову з води й промовить, як казкова золота рибка: “Здрастуйте, дорогі товариші біологи! То на чому ви зупинилися?..” А коли цього не сталося, ви образилися: “Не хочеш говорити, значить ти не що інше, як найзвичайнісінька тварина, і нема в тебе ні розуму, ні інтелекту”.
— Ну, навіщо перебільшувати? — посміхнувся Данилевський.
— А я не перебільшую. Адже ми, люди, й то часто не розуміємо як слід один одного. Згадай, Федю, скільки часу мізкували над тим, щоб розшифрувати ієрогліфи Древнього Єгипту або ж письмена племен майя? Десятки, навіть сотні років. А це ж була хоч і мертва, але все-таки наша, людська, мова. То скільки ж потрібно часу, сил, праці, щоб зрозуміти істот, зовсім на нас не схожих, які, по суті, живуть в іншому світі? Скільки, по-твоєму? Га?
— Справа не в часі, Сергію, — примирливо озвався Данилевський.
— А в чому? — в голосі Черненка виразно зазвучала гіркота. — Я іноді відчуваю себе кімнатною мухою, яка бачить інший, великий і цікавий світ, але б’ється об скло, бо не може знайти шпарки, щоб вилетіти на волю… Ось
Черненко змовк на якусь мить і заговорив знову:
— Це правда: у мене поки що нема в руках ключа від розгадки. Але я відчуваю, що такий ключ існує. Існує, дідько б його взяв! — вигукнув він. — Потрібні лише зусилля, терпіння і праця. А головне, — розуміння всієї складності проблеми з боку Координаційної ради.
Данилевський мовчав. А Черненко, ніби відчувши втому чи спад енергії, вів далі вже іншим — рівним, приглушеним голосом:
— Ти гадаєш, мені не хотілося кинути все де до біса й зайнятися чим-небудь іншим, як кажуть у нашій раді, перспективним? Хотілося. І не раз. Та я не можу цього зробити, не маю права. Я мушу переконатися, а заразом переконати й інших, що моя гіпотеза — не міф, а жива реальність. Або ж сказати впевнене “ні”. Бо в науці й негативна відповідь — це віха, дорожній знак на шляху в “нікуди”.
Якби Данилевський зовсім не знав Черненка і вперше зустрівся з ним сьогодні, він все одно не зміг би не помітити його вражаючої здатності сумніватися й бути переконаним водночас. А саме отакий сплав і потрібен ученому, щоб шукати, але не бути впертим і не вважати випадковість закономірністю, не піднімати її на п’єдестал. І все ж Данилевський наполягав на своєму.
— Все це фрази, Сергію, — сказав він. — Дуже знайомий мотив: дайте мені право помилитися! Але можливості наукового пошуку не безмежні. Ти добре це знаєш. Плануючи наступ, ми повинні обирати напрям головного удару і саме туди кидати основні сили.
— Я це розумію. Та, забезпечуючи головний удар, не можна оголювати фланги чи інші ділянки фронту. Тут. якщо вже говорити твоєю термінологією, або тримають оборону, або ж ведуть бої місцевого значення. І, повір мені, траплялося і на війні, і в науці, що такі бої переростали своє обмежене завдання і забезпечували вирішальний успіх. Не завжди дослідження дають конкретний, практичний результат. Адже нікому не спадало на думку припинити роботи з електричним струмом лише тому, що людина не відразу винайшла трамвай. А коли Склодовська і Кюрі — тоді ще невідомі вчені-одинаки — працювали в своїй невеличкій лабораторії, хіба хто-небудь думав, що вони тримають у руках ключ до енергетичної революції?.. Ти чув про чотири етапи роботи над відкриттям?
— Щось не доводилося.
— Перший — загальний галас. Другий — плутанина. Потім — покарання ні в чому не винних. І нарешті, — нагородження непричетних. Ось так.
— Це ти про себе? — запитав Данилевський.
— Це до слова.
Данилевський підніс руку до підборіддя, стиснув його, ніби пересвідчуючись, що воно на місці, важко зітхнув. Так зітхає збагачений життєвим досвідом батько, слухаючи нерозумну мову сина.
— Чесно кажучи, Сергію, — сказав він нарешті, — я не хотів сюди їхати. Міг би й відмовитися. Але…