Габрієла

Амаду Жоржи

— Найстрашніше, коли людина не знає, як їй вчинити.

— У вас якісь неприємності?

— А ви хіба не бачите? Мене щось гризе, я навіть схуд. Ходжу сам не свій. Досить сказати, що днями я забув оплатити один документ. Що ж це зі мною діється?..

— Пристрасть не жарти...

— Пристрасть?

— А хіба ні? Кохання — це найкраще і найгірше, що є тільки в світі.

«Пристрасть... Кохання...» Він боровся з цими словами протягом багатьох днів, роздумуючи про них в часи сієсти. Він боявся збагнути, наскільки сильне його почуття, не хотів зустрічі з правдою віч-на-віч. Спершу він думав, що це просто захоплення, нехай навіть дужче від інших, довше. Але він ніколи раніше так не страждав, ніколи не відчував таких ревнощів, такого страху втратити

жінку. То не був досадний страх зостатися без чудової куховарки, чарівним рукам якої бар у значній мірі завдячував своїм розквітом. Більше він не думав про це, ці дрібні турботи тривали недовго. До того ж він утратив апетит, йому зовсім не хотілося їсти... Справа полягала в тому, що Насіб тепер не міг уявити жодної ночі без Габрієли, без її гарячого тіла. Навіть коли вона нездужала, він лягав до неї на ліжко, вона клала голову йому на груди, і він вдихав пахощі гвоздики, що йшли од її тіла. Якщо це не кохання, не безнадійна пристрасть, то що ж тоді це, о боже? А якщо це кохання, якщо жити стало неможливо без Габрієли, тоді який йому шукати вихід? «Вірність кожної жінки, якою б відданою вона не була, має свої межі»,— сказав Ньо-Гало, що вмів давати поради. Ось ще один друг Насіба. Ньо-Гало не був таким стриманим, як Тоніко, він задивлявся на Габрієлу, кидав на неї жагучі погляди. Але далі всього цього не заходив і ніяких пропозицій не висловлював.

— Мабуть, так воно і є. Я вам признаюся, Тоніко, без цієї жінки я не можу жити. Я збожеволію, якщо вона мене залишить...

— Що ж ви збираєтесь робити?

— Не знаю...— На Насіба було боляче дивитись. Обличчя його втратило життєрадісність, таку властиву для всіх огрядних людей. Здавалося, воно видовжилось і стало сумним, майже похмурим.

— А чому б вам не одружитися з нею? — раптом мовив Тоніко, немов здогадуючись, що відбувається в душі друга.

— Ви жартуєте? Але ж такі речі не для жарту...

Тоніко підвівся, звелів записати випиті аперитиви на рахунок і кинув монету Шіко Молезі, який впіймав її у повітрі.

— Якби я був на вашому місці, я саме так і зробив би...

Залишившись на самоті в порожньому барі, Насіб поринув у роздуми. А що він міг ще зробити? Давно минули ті часи, коли він приходив у її кімнату лише для розваги, лише тому, що йому набридла Різолета й інші жінки; той час, коли він, наче платню, приносив їй брошки вартістю в десять тостанів і дешевенькі каблучки із барвистим склом. Тепер він підносив їй подарунки щотижня, а то й двічі на тиждень. Відрізи на сукню, шалі, цукерки. Але що все це в порівнянні з тим, коли їй пропонують найняти будинок, забезпечити розкішне життя, яким живе Глорія, витрачаючи без ліку грошей в крамницях і одягаючись краще від багатьох одружених сеньйор, що мають заможних чоловіків. Слід було запропонувати їй щось більше, щось краще, що одразу ж зробило б смішною пропозицію судді, Мануела дас Онсаса, а тепер і Рібейріньйо, який раптово залишився без Анабели. Танцівниця виїхала, край какао навівав на неї жах. Вона відважилась на цей крок через розмови, які виникли навколо Рібейріньйо після того, коли той побив чиновника префектури, а перед цим виявилися принагідно і деякі інші важливі факти. Уклавши тихенько речі, вона нікому не мовивши й слова, купила квиток на пароплав компанії «Баїйяна» і попрощалася лише з Мундіньйо. Анабела побувала в нього дома напередодні від'їзду, і він дав їй гроші. Рібейріньйо був на плантації і довідався про новину лише повернувшись звідти. Вона взяла з собою діамантову каблучку, золоті сережки та інші коштовності конто на двадцять. Тоніко оголосив у барі:

— От ми з Рібейріньйо і залишились вдівцями. Час би Мундіньйо знайти для нас щось свіженьке...

Рібейріньйо звернувся до Габрієли, будинок у нього вже був готовий, лише б вона наважилась. Він їй також подарує діамантову каблучку і золоті сережки. Про все це Насіб довідався від дони Армінди, яка розхвалювала Габрієлу.

— Ніколи не зустрічала такої порядної дівчини... Адже од таких пропозицій піде обертом галова в будь-якої жінки. Треба любити по-справжньому, більше, аніж саму

себе, щоб не спокуситися. Будь-яка інша вже продалась би і купалася в розкошах, як принцеса...

В почуттях Габрієли Насіб не сумнівався. Хіба не відхиляла вона всі пропозиції і подарунки, немовби вони зовсім її не цікавили? Вона сміялася у відповідь і не гнівалась, коли хто-небудь з відвідувачів сміливіше торкався її руки або брав за підборіддя. Вона не повертала записок, не відповідала грубо, а лише дякувала за увагу. Але нікому не давала волі і ніколи не скаржилася Насібу, ніколи нічого в нього не просила і, беручи подарунки, радісно плескала в долоні. А хіба щоночі не вмирала вона у його обіймах, жагуча і невситима, не шепотіла з постійною пристрастю: «Красунчику мій, любов моя!»

«Якби я був на вашому місці, я саме так і зробив би...» Легко говорити, коли справа стосується іншого. Але як одружитися з куховаркою Габрієлою, безрідною мулаткою, у якої немає ані кола ні двора, з дівчиною, знайденою на невільницькому ринку? Він мусить одружитися з вихованою дівчиною з шановної родини, яка б мала придане, була освічена, чиста, невинна.

Що б сказав дядько і буркотлива тітка, сестра і її чоловік — інженер-агроном з поважної сім'ї? Що сказали б Ашкари, заможні родичі, землевласники, які займали високе становище в Ітабуні? Що сказали б його друзі по бару: Мундіньйо Фалкан, Амансіо Леал, Мелк Таварес, Доктор, Капітан, Маурісіо Каїрес, Езекієл Прадо? Що сказало б усе місто? Ні, про це не слід і думати, все це нісенітниці. І все ж таки він думав.

В бар зайшов селянин — продавець птахів. В одній з кліток маленька софр'e співала сумну і ніжну пісню. Гарна, рухлива чорно-жовта пташка ні хвилини не сиділа спокійно. Ось вона заспівала голосніше, слухати її було дуже приємно. Шіко Молеза і Віко Фіно були в захопленні від її співу.

Що він мусить зробити обов'язково, так це заборонити Габрієлі приходити в бар. Збитки? Ну і хай... Він втратить виторг, але гірше буде, коли він втратить її. Вона була постійною спокусою для чоловіків, її присутність діяла на них, немов хміль. Як не закохатися, як не бажати її, не зітхати, коли бачиш її? Насіб відчував Габрієлу усім своїм єством — кінчиками пальців, своїми вислими вусами, шкірою на стегнах, на ступнях. Софр'e співала, здавалося, лише для нього, бо її спів був сумним. Чому б не подарувати пташку Габрієлі? Тепер, коли він заборонить їй відвідувати бар, їй доведеться шукати інших розваг.

Насіб купив софр'e. Далі він не міг думати, не міг страждати.

Габрієла з пташкою в клітці

— О, яка краса! — вигукнула Габрієла, побачивши софр'e.

Насіб поставив клітку на стілець, пташка билася об дріт.

— Тобі... Щоб ти не була сама.

Він сів, Габрієла влаштувалася на підлозі біля його ніг. Вона взяла його велику руку, поцілувала долоню, і це надало Насібу — він сам не міг збагнути чому — землю предків, гори Сірії. Потім Габрієла поклала голову йому на коліна, і він погладив її коси. Пташка, заспокоївшись, заспівала.

— Два подарунки відразу... Який ти в мене гарний!

— Два?

— Пташка і ще те, що ти сам її приніс. Адже щодня ти приходиш так пізно...

Невже йому судилося втратити її?.. «Вірність кожної жінки, якою б відданою вона не була, має свої межі». Ньо-Гало, звичайно, хотів сказати «свою ціну». Гіркота відбилася на обличчі Насіба, і Габрієла, підвівши очі, помітила це.

— Ти, Насібе, чомусь сумний... Раніше ти таким не бував. Ходив завжди веселим, завжди усміхався, а тепер такий сумний. Чому, Насібе?

Що він міг їй відповісти? Що не знає, як її зберегти, як назавжди утримати біля себе? Насіб скористався з нагоди, щоб розпочати розмову.

— Мені треба щось тобі сказати.

— Так говори, мій господарю...

— Мені дещо не подобається, дуже мене тривожить.

Габрієла схвилювалась:

— Я щось погано зварила чи не так випрала?

— Ні, ні. Зовсім інше.

— А що?

— Те, що ти ходиш у бар. Це мені не до душі.

Габрієла широко розплющила очі: