“Галатея”
Шрифт:
— Північна трибуна!
Він кинув на мене погляд, повний палкої вдячності і зразу ж рушив до стадіону.
Отак ми й познайомились із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.
Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!
Я вже втратив
— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?
— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?
— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.
“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, подув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло. Голос, що дуже скидався на Климів, промовив:
— Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше — двері автоматичні.
Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.
— Дякую, — збентежено промимрив я.
— Будь ласка, — посміхнувся Клим. — Ну, то як тобі подобаються мої автомати?
— Непогані, — стримано відповів я, сторожко позираючи на стіл, де раптом щось клацнуло, загуло і спалахнули різнобарвні лампочки.
— Непогані? — перепитав Клим, прикро вражений. — Ти, мабуть, мало знайомий з технікою?
— Дуже мало, — признався я. — Та мені вона й ні до чого. Я — філолог.
— І початкуючий поет, до того ж?
— Так.
— Гм…
Він вимовив це “гм” з таким презирством, наче піймав мене на якомусь дуже неприємному вчинкові. Я не витримав:
— То що ж, по-твоєму, кожен поет повинен бути інженером?
— Техніку мусить знати кожна освічена людина, — переконано відповів Клим.
— Он як! — спалахнув я. — Замість того, щоб наближатися до літератури, я маю іти у протилежний бік?! Замість вивчення класичної спадщини минулого — зубрити нікому непотрібні формули?! Ні, красненько дякую за таку пораду!
Назрівала суперечка. Наша дружба, ледве народившись, вже була в небезпеці. І тут Клим зробив благородний жест:
— Не варто сперечатись — майбутнє покаже, хто з нас правий. Я тільки зобов’язуюсь захопити тебе радіотехнікою. А ти… Втім, це твоя особиста справа… От скажи: чи повіриш ти, що я можу прочитати твої думки?
— Чаклун двадцятого сторіччя? Ні, брат, — дзуськи! Тут навіть техніка тобі не допоможе!
— Побачимо! — загадково посміхнувся Клим. — Сідай-но до оцієї машини, — він присунув до мене складну споруду з численними приладами на передній стінці. — Апарат запише твої думки, а згодом промовить їх уголос.
— Ну-ну! — задерикувато сказав я, одверто глузуючи з дивацтва мого друга.
Після сеансу “записування думок” Клим пояснив, що плівку з “думками”, через недосконалість технологічного
Він надів навушники, ввімкнув якісь сигнальні лампи, довго прислухався до чогось, позираючи на прилади, а потім урочисто проголосив:
— Її звати Наталка!
— Наталка?! — перепитав я, вражений.
— Так, так, — тільки не перебивай: запис нечіткий, ти дуже хвилювався, і я не все можу розібрати. Ось, наприклад, у тебе промайнула думка про моряка… Який моряк?.. Яка блакитна сукня?..
І раптом Клим шпурнув на диван навушники й зареготав:
— Зрозумів! Тепер усе зрозумів!.. Тобі сподобалась Наталя Кузьміна, наша студентка!.. І ревнощі?! Ой-йой!.. Та то ж її рідний брат!.. На щастя, я добре знаю Наталку, можу познайомити й тебе. Ну, то що — прочитав твої думки?
— Прочитати не штука, — збентежено промимрив я. — По-перше, вона дуже й дуже красива, а по-друге, — я увесь час дивився на неї.
— Цілком можливо, — досить байдуже відповів Клим, і я не міг зрозуміти, чи це стосується якостей дівчини, чи, може, висловленого мною припущення.
Не буду описувати, як я познайомився з Наталкою і покохав її. А ось те, як я збирався освідчитись їй в коханні — слід описати. Дивна недорікуватість охоплювала мене в її присутності: я наче перетворювався на якийсь автомат, заряджений чужими віршами. Я читав їй Пушкіна й Байрона, Блока і Твардовського, багатьох інших поетів, видобував з закапелків пам’яті неопубліковане й незакінчене, захлинався сонетами, упивався баладами, сипав каламбурами та епіграмами, але все то були чужі твори А свої власні, вистраждані безсонними ночами, здавалися мені жалюгідними й немічними.
Я декламував по кілька годин поспіль, а вона слухала мовчки, збуджена, і дивилась на мене лагідним ніжним поглядом. І мені здавалось, що вона чекає від мене всього тільки три звичайних слова: “Я вас люблю!” Та я цього вимовити не міг. Мені здавалось, що я не гідний її кохання, і краще вже мовчки страждати, але хоч бачити щодня ці сірі задумливі очі, чути цей м’який, задушевний голос, аніж одержати сувору відповідь: “Ні!”
І раптом — ви тільки уявіть! — вона перша освідчилась мені, хоч це й трапилося дуже своєрідно.
Напередодні Нового року я одержав рекомендованого листа, в якому була невелика пластмасова патефонна пластинка з написом на етикетці: “Володі. Секретно. Прослухай на патефоні”.
Природно було б припустити, що це — якийсь черговий жарт наших хлопців, але я однак побіг до сусідів по патефон. І от уявіть: щойно диск почав крутитись і голка побігла по пластинці, в кімнаті виразно залунав Наталчин голос:
— Володю! Мій любий! Ти дуже добре читаєш чужі твори, але чому ти нічого не напишеш про мене? Хіба ти не бачиш, що я тебе люблю?.. Я читала твої вірші в університетській багатотиражці. Вони хороші. Ти, напевне, будеш справжнім поетом. Але якщо кохаєш мене — я тебе дуже прошу: вивчай радіотехніку. Радянський громадянин, — хто б він не був, — повинен знати техніку, хоч основи її. Так, мій любий?