“Галатея”
Шрифт:
Вже Письменник щораз частіше поглядав то на годинник, то на карафку з Еліксиром…
…Як раптом несподівано прокинувся Зуб Мудрості.
Ні, в нього не було лихого наміру. Просто йому саме в ту мить сповнилось точно вісімнадцять років. Він був наймолодший з зубів, проте цінував себе аж надто високо, вважаючи, що Письменник завдячує своїми успіхами на літературній ниві тільки йому, — бо звичайно ж, перед тим як писати книжки — треба набратись мудрості. І от тепер цей штукар вирішив нагадати про себе в день свого повноліття.
Якби
Дещо ображений Зуб Мудрості заявив про себе вже голосніше. І знову Письменник знехтував можливістю мирного урегулювання відносин. Цього разу він поцокав Зуба колодочкою ножа і згадав аж сто чортів.
Такої наруги Зуб Мудрості витримати не міг. Замість того, щоб причаїтися, неголосно ремствуючи на нечемність, він — молодий і запальний—раптом як з цепу зірвався. Годі, мовляв. Служив вірою і правдою вісімнадцять літ, а тепер — досить. Пустіть, бо вирвусь! І почав смикатись — то вгору, то вниз. Але, як відомо, кожен зуб, навіть Зуб Мудрості, міцно-преміцно прип’ятий до нерва, а його порвати не дуже легко, отож з того смикання нічого не вийшло.
— Ой! — сказав Письменник. — Ти що — сказився?
— Ага, то он як ти вітаєш того, хто зичив тобі тільки добра?! — залементував у відповідь Зуб Мудрості. — В інших людей часом не виростає жодного зуба мудрості за все життя! А я, дурень, виліз, коли тобі щойно минуло двадцять п’ять років; із шкіри пнувся, аби дати тобі бодай краплинку мудрості, якої ти, до речі, зовсім не вартий!.. Чи ти хоч раз згадав про мене за оці вісімнадцять літ? Ні, не згадував, наче мене зовсім не існує! То постривай же, тепер ти пам’ятатимеш про мене щодня й щогодини, до самої смерті!
Не можу поручитись, що я процитував монолог Зуба Мудрості дослівно, але загалом зміст промови був саме такий.
І Письменник, зачувши ці погрози, злякався. Так, так, смертельно злякався, і ви не повинні глузувати з нього, бо, по-перше, в кімнаті він був сам один, і ніхто не міг побачити його переляку, а по-друге, зубний біль — це така страшна штука, якої бояться навіть Герої Радянського Союзу.
— Ну, заспокойся, любий! — примирливо сказав Письменник і лагідно погладив щоку якраз проти Зуба Мудрості. — Хильни краще кілька краплин Еліксиру Бадьорості — та й лягай собі спати.
Та тільки де там! Покуштувавши Еліксиру, Зуб Мудрості почав вимагати пірамідону. Потім — аспірину. Ні, — пеніциліну! Ні, — соди! Ні, — солі!.. Потім йому заманулося спирту, та ще й на ватці. А од спирту він сп’янів і почав бешкетувати ще дужче.
Було перейдено всякі межі пристойності: клятий Зуб то гицав, немов карась на розпеченому, то витанцьовував, як соломотряс молотарки, то совався, немов мавпеня по трапеції, то крутився свердликом навколо власної осі. А слідом за ним гицав, совався, витанцьовував,
Далебі, навіть маючи в своєму розпорядженні всі атрибути казки, я не зумію змалювати оті пекельні муки, які завдав Письменникові його власний Зуб Мудрості. Уявити цей жах неможливо, хіба що познайомитися з ним особисто.
Отож і Письменник терпів-терпів, а тоді як тор-рохне себе кулаком по щелепі! І що ви думаєте? Біль одразу ж зник. Зуб Мудрості злякався, замовк, — і це ще раз показало, що проти бешкетників часом не гріх використати й силу.
— Х-ху! — зітхнув з полегкістю Письменник. — От тобі й зустріч Нового року!
Тихесенько та обережненько він примостився на канапі, аби не потривожити клятий Зуб. Тепер, коли лихо минулося, воно почало видаватися зовсім не таким страшним, і Письменник уже з чисто фахових міркувань аналізував його, зважуючи, якому саме з своїх майбутніх персонажів підсунути таку халепу. Але він не встиг розв’язати це питання, бо клацнув замок і до кімнати хтось зайшов.
Письменник швидко озирнувся — і зрадів:
— О, Дід Мороз! Яким вітром? Ви ж казали, що зустрічатимете Новий рік в інституті?
— Так, так, казав. Але ж сьогодні — казкова ніч!.. То як ваш Зуб?
Ні, друзі, я не можу зловживати вашою довірою, тому скажу наперед: то був не справжній Дід Мороз. Тобто не так: то був не казковий Дід Мороз, а професор Мороз, відомий лікар, фахівець зубопротезної справи. Дідом Морозом, як ви вже, мабуть, догадалися, його дражнили ще в школі, а тепер, коли він випестив буйну професорську бороду, ніхто його інакше й не називав.
Щиро кажучи, Письменник дещо здивувався: звідки Дід Мороз дізнався про його хворий Зуб? Де він узяв ключ від чужої квартири? Але, як чоловік чемний, Письменник промовчав. А Дід Мороз підійшов до нього ближче і взяв за щелепу:
— Одкрийте рот!.. Оцей?.. Гм… Кепська справа!.. Я ж казав вам, друже: зверніть увагу на свої зуби!.. Ану ходімо до мене в клініку!
Письменник хотів заперечити, що ота клініка — аж у протилежному кінці Києва; що зараз ніч і там усе позамикано; і що взагалі поспішати не варто, бо Зуб уже не болить. Але Дід Мороз висмикнув з шафи якусь книгу, зазирнув у неї і сказав науково-фантастичним голосом:
— Сингурантно-абревіатурне поле медіонально логарифмується в апендиксі моєї клініки. Отже, вперед!
Не слухаючи Письменникових заперечень, він потяг його за руку просто через стіну. Бідолашний Письменник аж очі заплющив, чекаючи удару, але все минулося добре. Правда, антиполе ввімкнулось не зразу, і Письменник добряче торохнувся лобом, проте в наступну мить залунала кришталева музика, засяяло феєричне світло, і він опинився в кріслі зуболікарського кабінету. Перед самісіньким його носом, немов щупальце огидного спрута, гойдався шланг жахливої Бормашини.
— Дуже прошу, — неголосно сказав Письменник, — не треба свердлувати. Краще видеріть геть. В усякому разі, більш не болітиме.