Галицька сага. Ante bellum

Лущик Петро

– То що у тебе? – нетерпляче нагадав Андрій.

Він взагалі-то одразу зрозумів, у чому справа, як тільки побачив Марію. В одну з поїздок до Львова з ним зустрівся Федір Мороз і розповів про дивне прохання, з котрим до нього підійшла наймолодша Білецька. Реакція Андрія була прогнозована.

– А до чого тут я? – тільки й запитав він.

– Вона переконана, що ти належиш до ОУН, – пояснив Федір.

– Але я не належу до ОУН! – заперечив Андрій.

– Не заводься! Не належиш, то не належиш! Мені до того ніякого діла! Але я мусив пообіцяти Марії розібратися

і при змозі поговорити з тобою.

– Поговорив?

– Не заводься! – повторив шваґер. – Поговорив.

– Ну, і що ти скажеш вдові члена ОУН?

– Нічого їй не скажу. Скажеш ти, коли вона захоче з тобою поговорити.

Це навіть обурило Андрія.

– То, може, мені ще пенсію виплачувати з каси «Маслосоюзу»? – їдко поцікавився він.

– Не заводься! – утретє сказав Мороз. – Ніхто нічого виплачувати не буде. А що сказати безутішній вдові, ми зараз подумаємо…

Ця розмова відбулася ще півроку тому, і от тільки сьогодні Марія зважилася заговорити про пенсію.

І Андрій Валько не помилився.

– Я говорила з Федьком, твоїм шваґром, про мого чоловіка Павла, – почала Марія. – Вже після того як його вбили, мені сказали, що він був в ОУН і саме через то його вбили.

– Мені шкода, певно, але до чого тут я?

– Він був в ОУН, і ти є в ОУН! Я хочу, щоб ви платили мені пенсію.

Андрій ледве не засміявся. Він до останнього не вірив у слова Федора, що Марія підозрює його у причетності до Організації Українських Націоналістів, але тільки що почуте переконало його у протилежному.

А Марія продовжувала:

– Я чекала довго, всьо думала, що Федько поможе мені, але коли помер мій тато, прийшла до тебе. І щоб ти знав: я так то не лишу! Якщо мені не будуть платити грошей, то я піду далі.

Вона не уточнила, куди піде у разі відмови, але Андрій вловив у її голосі погрозу. Тим не менше він вирішив не нариватися.

– Що ж, скажу чесно: я чекав на тебе! – сказав він. – Федя говорив зі мною про то…

– Говорив? То чого ти мені не сказав?

– А що я мав казати? Всьо то, що ти собі навигадувала, то неправда!

– Що всьо? – не зрозуміла Марія.

– Всьо! По-перше, я ніколи не був в ОУН! Сама розумієш, що то заборонена організація, поляки за нею ганяютьсьи, а в мене файна робота, нашо мені то?

– А…

– А друге, що неправда, то що твій чоловік тоже був в ОУН!

Марія широко розплющила очі.

– Та як ти то говориш? В поліції мені сказали, що він націоналіст! – заперечила вона.

– То тобі в поліції так сказали, бо вони не знали правди. Федя, хоч вже і не в поліції служить, все ж має там зв’язки. Він і повів мені, що твій Павло був не в ОУН, а служив більшовицьким агентом.

– То неправда! – сказала ошелешена почутим Марія.

– Хочеш, щоб тобі в поліції підтвердили мої слова? – запитав Андрій. – Йди, спитай їх! Вони тобі скажуть, але тоді ти не те що не получиш грошей, але ще й станеш для них вдовою ворожого агента! Скажи: то тобі треба?

Після таких слів Марія вся осунулася. Жінка раптом зрозуміла, що усі плани, на які розраховувала, враз зникли і вона залишилася з тим, що

і була, й навіть надія на краще зникла.

– Що мені робити? – розгублено запитала вона. – Як мені далі жити?

Андрій співчутливо подивився на колишню сусідку.

– Тобі вже не сімнадцять років, Маріє! – сказав він. – Знаєш життя! Подивись, як живуть твої сусіди і твоя мати. Роби те саме. І всьо буде добре!

Це, певно, були не ті слова, які сподівалася почути Марія, але щось інше Андрій Валько говорити не хотів. Він демонстративно подивився на годинник і підвівся.

– Мушу йти! – сказав господар. – Робота чекає. Послухай моєї поради, Маріє! Вертайсьи додому і не думай про легкі гроші. Вони ще нікому добра не приносили. І ще одна моя порада: нікому більше не говори про Павла. Зараз у Варшаві навіть більше ненавидять більшовиків, ніж українських націоналістів. Не варто нагадувати комусь, ким був твій Павло.

Розбита почутим, Марія попрощалася й пішла; Андрій же залишився ще на деякий час. Йому потрібно було відійти від неприємної для себе розмови. Приїзд Марії остаточно вибив його зі звичного порядку, і Андрій вирішив, що нічого поганого не буде, коли він перекине ще одну чарчину горілки.

7

…уряд буде підтримувати процес нормалізації українсько-польських взаємин, візьме під увагу господарські потреби та мовну і культурну окремішність української меншини.

Міністр внутрішніх справ Польщі В. Рацкевіч Виступ у Сенаті, грудень 1935 р.

У приймальні міністра внутрішніх справ Речі Посполитої аудієнції чекали троє чоловіків. Вони сиділи на кріслах біля масивних дверей і майже не реагували на присутність помічника. Той зручно умостився за столом навпроти вікна і також лише іноді кидав мимовільний погляд на присутніх. Здавалося, у його поставі і поведінці не було жодної вади – всім своїм виглядом він підкреслював необхідність своєї роботи й у цьому приміщенні, і для Польщі в цілому. Темний костюм лежав на помічникові міністра бездоганно, нічого на ньому не було зайвим і навіть пасувала чорна траурна стрічка на лівому рукаві. Хоч всепольський траур, оголошений на смерть Маршала Юзефа Пілсудського, офіційно завершився, багато чиновників не спішили знімати траурні стрічки ні з рукавів, ні з приспущених біло-червоних знамен.

Запрошені чорних стрічок не мали, і причина цьому була не у тому, що всі троє були українцями і мали свою думку щодо колишнього Начальника держави. Швидше навпаки: вони належали до поміркованого крила українського істеблішменту і, мало того, були присутні на церемонії поховання Пілсудського. Звичайно, їм не дозволили йти за гробом у перших рядах, там вистачало більш високих гостей, причому з-поміж усіх виділялася огрядна фігура голови німецької делегації Германа Ґьорінга. Прибулі на похорон українці скромно йшли десь посередині довгої процесії, і, здавалося, так буде й надалі: про них забудуть і згадають лише тоді, коли настане конечна потреба.

Конец ознакомительного фрагмента.