Гаррі Поттер і келих вогню
Шрифт:
Гаррі набрав у груди повітря й присів. Тепер, опинившись на мармуровому дні наповненої бульбашками ванни, він чув хор надприродних голосів, що співали до нього з відкритого яйця:
Шукай нас там, де нашу пісню чути — На суші ми німі і вельми скуті. Шукай і бійся, і шукай скоріше: Ми в тебе заберемо найцінніше. І повернути скарб, і віднайти — На все годину часу маєшГаррі виплив нагору, розітнувши поверхню води, й відкинув з очей волосся.
— Ну що, чув? — спитала Мірта.
— Так... "Шукай нас там, де нашу пісню чути..." Не треба мене переконувати, що це... Стривай, треба послухати ще раз, — і він знову пірнув.
Гаррі довелося тричі прослухати пісню під водою, щоб запам'ятати слова. Він ще трохи побольбався у воді, напружено міркуючи, а Мірта сиділа й дивилася на нього.
— Я повинен шукати тих, хто не може говорити чи співати на суходолі, — задумливо сказав він. — Гм... хто ж це може бути?
— Ти такий повільний...
Він ще ніколи не бачив, щоб Плаксива Мірта була така радісна. Хіба що в той день, коли від багатозільної настійки Герміонине лице обросло шерстю і в неї з'явився котячий хвіст.
Гаррі розглядався по ванній кімнаті, думаючи... Якщо голоси можна почути лише під водою, то, цілком можливо, вони належать підводним істотам. Він виклав цю теорію Мірті, а та лише усміхнулася.
— Діґорі думав так само, — сказала вона. — Він лежав тут страшенно довго і говорив сам до себе. Довго-предовго. Що аж майже всі бульбашки полускали.
— Підводні... — протягнув Гаррі. — Мірто... Хто живе в озері, крім велетенського кальмара?
— Ну, різні... — сказала вона. — Іноді я там буваю... Часом мушу, бо не маю іншого виходу — якщо хтось змиє воду, коли я не очікую...
Намагаючись не думати про Плаксиву Мірту, котру змиває в озеро по трубі разом із вмістом унітаза, Гаррі промовив:
— І що ж там має людські голоси? Стривай... — Погляд Гаррі упав на зображення сплячої русалки на стіні:
— Мірто, а є там русалки з водяниками?
— О-о-о-о, дуже добре, — відповіла вона, поблискуючи окулярами. — У Діґорі на це пішло набагато більше часу! До того ж, це сталося тільки тоді, коли прокинулася вона, — з виразом величезної антипатії на сумному обличчі Мірта кивнула головою на русалку. — Коли вона почала хихотіти і хизуватися собою, і виставляти свої плавці...
— Я вгадав? — радісно вигукнув Гаррі. — Друге завдання — піти до озера і знайти там русалок з водяниками і... і...
Та раптом він зрозумів, що каже, і відчув, як радість вивітрилася з нього, наче хтось вийняв йому з живота корок. Він не дуже добре вмів плавати, а нагоди повчитися не траплялося. Дадлі, ще як вони обидва були малі, ходив на уроки плавання, але тітка Петунія та дядько Вернон, маючи, очевидно, надію, що Гаррі коли-небудь потоне, не потурбувалися відвести туди і його. Поплавати в цій ванні було дуже приємно, але ж озеро набагато більше і набагато глибше... а на дні живуть русалки й водяники...
— Мірто, — задумливо сказав Гаррі. — Як мені там дихати?
Після цих слів очі Мірти знову наповнилися слізьми.
— Як нетактовно! — пробурмотіла
— Що нетактовно? — спантеличено запитав Гаррі.
— Говорити при мені про дихання! — пронизливо вигукнула вона, і її голос луною відбився по кімнаті. — Коли я не можу... коли я вже не дихала... сто років... — вона заховала обличчя в хустинку і голосно висякалася.
Гаррі згадав, яка чутлива завжди була Мірта до всього, що стосувалося її смерті. Жоден інший зі знайомих привидів не робив з цього такої трагедії.
— Вибач, — нетерпляче сказав він. — Я не хотів... Я просто забув...
— Авжеж, звісно, немає нічого простішого, ніж забути про смерть Мірти, — сказала вона, ковтаючи сльози й дивлячись на нього запухлими очима. — Ніхто не сумував за мною навіть тоді, як я була ще жива. Моє тіло знайшли аж через багато-багато годин — я знаю, бо я там сиділа й чекала на них. Олива Горнбі зайшла в туалет і спитала: "Мірто, ти знову тут сидиш, набурмосившись? Професор Діпіт попросив пошукати тебе..." А потім вона побачила моє тіло... О-о-о-о, вона не забула цього аж до самої своєї смерті — я перевірила... Я її переслідувала всюди й нагадувала. Пам'ятаю, на весіллі її брата...
Та Гаррі не слухав. Він знову думав про пісню русалок та водяників. "Ми в тебе заберемо найцінніше". Це звучало так, наче вони збиралися щось у нього вкрасти, щось таке, що він захотів би повернути. Що ж вони збиралися забрати?
— ...і тоді вона пішла в Міністерство магії, щоб я перестала її переслідувати, тому я мусила повернутися сюди й жити у своєму туалеті.
— Як добре, — неуважно відгукнувся Гаррі. — Тепер я просунувся набагато далі, ніж був... Заплющ очі, я виходжу.
Він підняв яйце з дна ванни, виліз, витерся й знову одягнув піжаму та халат.
— А ти мене провідуватимеш у моєму туалеті? — сумовито запитала Плаксива Мірта, коли Гаррі підняв з підлоги плащ-невидимку.
— Ну.. Намагатимусь... — промовив Гаррі, хоч подумав, що зайшов би в Міртин туалет тільки тоді, якщо всі інші позакривають. — Па-па, Мірто... Дякую за допомогу.
— Бувай, — похмуро сказала вона і, щойно Гаррі накинув плащ-невидимку, пірнула назад у кран.
Знов опинившись у темному коридорі, Гаррі розгорнув Карту мародера, щоб перевірити, чи навколо все спокійно. Так, цятки, що належали Філчеві та Місіс Норіс, були в своєму кабінеті... Більше ніщо ніде не рухалося, окрім Півза, що стрибав у кімнаті трофеїв поверхом нижче... Гаррі ступив перший крок у напрямку до ґрифіндорської вежі, коли раптом щось на карті привернуло його увагу... То було щось дуже дивне.
Виявилось, що рухається не лише Півз. Самотня цятка металася по кімнаті в нижньому кутку ліворуч — у Снейповім кабінеті. Але під нею не писалося "Северус Снейп"... Напис свідчив, що кімнатою ходив Бартеміус Кравч.
Гаррі мовчки дивився на цятку. Містер Кравч такий хворий, що не ходив на роботу і не міг побувати на Різдвяному балу, — то що ж він робить, прослизнувши у Гоґвортс о першій годині ночі? Гаррі уважно стежив, як цятка рухалася туди й сюди, час від часу зупиняючись.
Гаррі завагався, напружено міркуючи... І врешті допитливість взяла гору. Він розвернувся й покрокував у протилежний бік, до найближчих сходів. Він хотів з'ясувати, що затіває Кравч.