Гаррі Поттер і келих вогню
Шрифт:
— Здається, я щось про неї чув, — невпевнено сказав Рон. — Де вона? В якій країні?
— Цього ніхто не знає, — вигнула брови Герміона.
— Як то... а чому? — спитав Гаррі.
— Кожна чаклунська школа хоче бути найкращою. Дурмстренґ і Бобатон приховують місце свого розташування, щоб ніхто не вивідав їхніх таємниць, — пояснила буденним голосом Герміона.
— Не кажи дурниць, — засміявся Рон. — Дурмстренґ, мабуть, не менший за Гоґвортс, як можна приховати такий величезний замок?
— Але ж Гоґвортс теж
— Тобто, лише ти, — скривився Рон. — Ну, розказуй... як можна сховати таку величезну споруду, як Гоґвортс?
— Він зачарований, — пояснила Герміона. — Якщо на нього дивиться маґл, то бачить лише старі руїни з написом коло входу: "ОБЕРЕЖНО, НЕ ЗАХОДИТИ, НЕБЕЗПЕЧНО".
— То чужим Дурмстренґ теж здаватиметься руїною?
— Мабуть, — знизала плечима Герміона, — або на нього наслано маґлонепроникні чари, як на той стадіон, де відбувався Кубок світу. А щоб не знайшли чужоземні чаклуни, замок могли зробити знекартним...
— Яким?
— Зачарувати будівлю так, щоб її неможливо було знайти на карті. Ти ж також так можеш зробити?
— Е-е... мабуть, — промимрив Гаррі.
— Але чомусь мені здається, що Дурмстренґ розміщений десь далеко на півночі, — замислилася Герміона. — Там має бути дуже холодно, бо у їхню шкільну форму входить хутряна пелерина.
— Там можна було б таке вичворяти! — замріявся Рон. — Наприклад, зіштовхнути Мелфоя з льодовика і сказати, що то був нещасний випадок... шкода, що мати його туди не відпустила...
Поїзд мчав на північ, а злива усе лютішала. Небо геть затягло чорними хмарами, а вікна запітніли, тож уже пополудні довелося вмикати світло. У коридорі вагона заторохкотів візочок з харчами, і Гаррі купив для всіх цілу гору тістечок.
По обіді до них завітали їхні друзі. Прийшли Шеймус Фініґан, Дін Томас і Невіл Лонґботом, круглолиций забудькуватий хлопець, якого виховувала грізна бабуся-відьма. Шеймус і досі був прикрашений ірландською стрічкою. Її чари давно ослабли. Вона ще пищала: "Трой! Малет! Моран!", однак уже ледве чутно й знесилено. За півгодини безперервного обговорення квідичу Герміона втомилася, знову розгорнула "Стандартну книгу заклинань для четвертого класу" і почала вивчати замовляння-викликання.
Невіл заздрісно слухав хлопців, що вкотре вже переповідали всі перипетії фінального кубкового поєдинку.
— Бабуся не захотіла їхати, — пробелькотів він, ледь не плачучи. — Навіть не поцікавилася, чи є квитки. А там же, мабуть, було так класно.
— Ще й як, — підтвердив Рон. — На, подивись...
Він понишпорив у своїй валізі на верхній полиці й дістав з неї крихітну фігурку, Віктора Крума.
— Ого! — заздрісно вигукнув Невіл, коли Рон поставив Крума на його пухку долоню.
— Ми його бачили прямо перед собою, —
— Канєшно, вперше і востаннє в житті, Візлі...
У дверях вигулькнула постать Драко Мелфоя. За ним височіли його кремезні дружки Креб і Ґойл, які за літо повиростали сантиметрів на тридцять. Було ясно, що вони стояли й підслуховували під дверима, які погано зачинили Дін і Шеймус.
— Мелфою, я тебе, здається, сюди не запрошував, — холодно озвався Гаррі.
— Візлі... а що це, блін, таке? — показав Мелфой на клітку Левконії. З неї звисав, похитуючись у ритмі руху поїзда, рукав Ронової вечірньої мантії зі старомодним мереживним манжетом.
Рон хотів було заховати мантію, але Мелфой виявився спритнішим і смикнув за рукав.
— Нє, карочє, ви гляньте! — захоплено вигукнув Мелфой, показуючи Кребові й Ґойлові Ронову мантію. — Ти що, Візлі, оце носитимеш? Ну да... ці ж мантії були дуже модні десь так, тіпа, у 1890 році...
— Заткнися, Мелфою, не тринди! — крикнув Рон, що став такого ж кольору, що й мантія, яку він вихопив з Мелфоєвих рук. Мелфой аж зайшовся зневажливим реготом. Креб і Ґойл дурнувато підгигикували.
— Карочє, Візлі... ти візьмеш участь? Може, хоч трохи прославиш сімейку. Там же світять такі бабки! Якщо виграєш, купиш собі нарешті пристойні лахи.
— Що ти таке верзеш? — огризнувся Рон.
— Питаю, чи ти братимеш участь? — повторив Мелфой. — Ти, мабуть, теж, Поттер? Ти ж ніколи не втратиш нагоди похизуватися.
— Або поясни, Мелфою, що ти маєш на увазі, або вимітайся, — буркнула Герміона, роздратовано відірвавшись від "Стандартної книги заклинань".
Бліде Мелфоєве обличчя викривилося радістю.
— Ви що, тіпа, не знаєте? — вишкірився він. — Твій старий і братан працюють у міністерстві, а ви нічого не знаєте? О Господи, мій батько розповів мені про це ще хтозна-коли... а йому сказав Корнеліус Фадж, адже мій батько пов'язаний з керівництвом міністерства, не те, що твій... він там, мабуть, надто дрібний пішак, щоб йому про це казати... при ньому, мабуть, ніхто про серйозні речі не говорить...
Мелфой знов зареготав, а тоді дав знак Кребові й Ґойлові, і вся трійця зникла.
Рон підбіг до дверей і з такою силою ними грюкнув, аж розлетілася шибка.
— Роне! — докірливо вигукнула Герміона, а тоді витягла чарівну паличку пробурмотіла "Репаро" — і зі скалок знов утворилася цілісінька шибка.
— Він придурюється, ніби знає все, а ми — нічого... — огризнувся Рон. — "Батько пов'язаний з керівництвом міністерства"... Та мого тата давно б уже підвищили... але йому подобається нинішня робота...
— Ми знаємо, — лагідно мовила Герміона. — Не слухай того Мелфоя, Роне...