Гаррі Поттер і орден Фенікса

Ролiнг Дж. К.

Гаррі дивився, як дядько Вернон забиває цвяхами поштову скриньку... сотня дементорів ковзала понад озером, насуваючись на нього... він біг з містером Візлі коридором без вікон... вони наближалися до простих дерев'яних дверей... Гаррі сподівався зайти в ці двері... але містер Візлі повів його ліворуч, а тоді вниз по кам'яних сходах...

— Я ЗНАЮ! ЗНАЮ!

Він знову стояв рачки на підлозі Снейпового кабінету, шрам неприємно поколював, зате крик, що вилетів з його рота, звучав з тріумфом. Він знову відштовхнувся від підлоги, встав і побачив Снейпа, що дивився на нього,

піднявши чарівну паличку. Схоже було, що він зупинив дію закляття, перш ніж Гаррі почав з ним боротися.

— Що сталося, Поттере? — пильно придивився він до Гаррі.

— Я бачив... я пригадав, — задихано пояснив Гаррі. — Я щойно збагнув...

— Що збагнув? — різко запитав Снейп.

Гаррі відповів не відразу. Він розкошував цією миттю сліпучого осяяння, потираючи чоло...

Йому вже місяцями снився той коридор без вікон, що закінчувався замкненими дверима, та він ні разу не замислювався, чи існує таке місце насправді. А ось тепер, знову побачивши цей спогад, усвідомив, що весь той час йому снився коридор, яким він біг з містером Візлі дванадцятого серпня, поспішаючи до судової зали міністерства. Той коридор вів до відділу таємниць, і саме там був містер Візлі тієї ночі, коли на нього напала Волдемортова змія. Він глянув на Снейпа.

— Що зберігають у відділі таємниць?

— Що ти сказав? — неголосно перепитав Снейп, і Гаррі з великою втіхою відзначив, що той почав нервуватися.

— Я спитав, що збері гають у відділі таємниць, пане професоре, — повторив Гаррі.

— А чому ти про це питаєш? — поволі протяг Снейп.

— Бо, — не відводив Гаррі очей від Снейпового обличчя, — той коридор, який я щойно бачив... мені він снився місяцями... я його впізнав... він веде до відділу таємниць... і я думаю, що Волдемортові там щось потрібно...

— Я казав тобі не називати ім'я Темного Лорда! Вони люто позирали один на одного. Шрам у Гаррі знову розболівся, але він не звертав на це уваги. Видно було, що Снейп стривожений, однак, заговоривши знову, він намагався видаватися спокійним і незворушним.

— У відділі таємниць зберігають багато чого, Поттере. Зрозумієш ти з того мало, а загалом усе воно ніяк тебе не стосується. Я дохідливо пояснив?

— Так, — відповів Гаррі, розтираючи шрам, що пік дедалі дужче.

— Прийдеш сюди в середу в цей самий час. Продовжимо працю.

— Гаразд, — погодився Гаррі. Він хотів якнайшвидше вийти зі Снейпового кабінету і знайти Рона з Герміоною.

— Щовечора перед сном учись позбуватися всіх емоцій. Очисть свій мозок, зроби його порожнім і спокійним, зрозуміло?

— Так, — майже не слухав Гаррі.

— І попереджаю тебе, Поттере... я буду знати, якщо ти цього не робитимеш...

— Добре, — буркнув Гаррі, закинув на плече портфель і поспішив до дверей. У дверях озирнувся на Снейпа, що стояв до Гаррі спиною і вивуджував кінчиком палички з сита спогадів свої думки, ретельно вкладаючи їх назад у голову. Гаррі мовчки й обережно зачинив за собою двері. Шрам його й досі боляче сіпався.

Рона й Герміону Гаррі знайшов у бібліотеці. Вони працювали над цілою горою нових домашніх

завдань професорки Амбридж. Небо за вікном давно потемнішало, і решта учнів, переважно п'ятикласників, сиділа під настільними лампами, повтикавшись носами в підручники й гарячково шкрябаючи перами. Крім цього, було чутно хіба що порипування одного з черевичків мадам Пінс, бібліотекарки, коли та блукала проходами, погрозливо дихаючи в потилиці учням, які сміли торкатися до її коштовних книжок.

Гаррі легенько тремтів. Шрам його й досі болів, а сам він був ніби в гарячці. Сідаючи навпроти Рона та Герміони, помітив у вікні своє відображення. Був дуже блідий, а шрам вирізнявся на чолі чіткіше, ніж завжди.

— Як там пішло? — прошепотіла Герміона, а тоді раптом занепокоїлась. — Гаррі, що з тобою?

— Та... все добре... не знаю, — нетерпляче пробурмотів він, зіщулившись від нового нападу болю в чолі. — Послухайте... я щось зрозумів...

І він переповів їм те, що бачив і до чого додумався.

— То... то ти кажеш... — прошепотів Рон, а поруч, порипуючи, пропливла мадам Пінс, — що та зброя... те, за чим полює Відомо-Хто... лежить у Міністерстві магії?

— У відділі таємниць, якщо точніше, — пошепки уточнив Гаррі. — Я бачив ті двері, коли твій тато відводив мене до судової зали на слухання моєї справи. І це, безперечно, ті самі двері, які він охороняв, коли його вкусила змія.

— Авжеж, — Герміона важко й протяжно зітхнула.

— Що авжеж? — досить нетерпляче запитав Рон.

— Роне, та подумай сам... Стержис Подмор намагався пробратися за якісь двері в Міністерстві магії... це ж, мабуть, ті самі двері! Це не може бути випадковий збіг!

— А чому Стержис мав туди пробиратися, якщо він і так на нашому боці? — засумнівався Рон.

— Не знаю, — завагалася Герміона. — Це трошки дивно...

— А що там у тому відділі таємниць? — запитав Гаррі у Рона. — Твій тато ніколи про це не згадував?

— Я знаю, що людей, які там працюють, називають "невимовники", — насупив брови Рон. — Бо ніхто насправді не знає, що вони там роблять... дивне місце для зберігання зброї.

— Нічого дивного, якраз усе дуже логічно, — заперечила

Герміона. — Мабуть, міністерство розробляє там щось цілком таємне... Гаррі, з тобою справді все нормально?

Гаррі саме почав розтирати лоба обома руками, ніби хотів його випрасувати.

— Так... усе добре... — відірвав він тремтячі руки від чола. — Просто почуваюся трохи... не надто мені подобається блокологія.

— Кожного трясло б, якби в його мозок раз за разом вривалися, — поспівчувала Герміона. — Вертаймося краще у вітальню, там буде затишніше.

Але у вітальні було повно людей, лунав сміх і захоплені крики. Фред із Джорджем демонстрували найновіші товари своєї крамнички жартів.

— Безголові капелюхи! — вигукував Джордж, а Фред розмахував перед учнями гостроверхим капелюхом, оздобленим пухнастим рожевим пером. — По два ґалеони за штуку! Ось дивіться на Фреда!

Сяючий Фред натяг капелюха на голову. Якусь мить стояв з дурнуватим виглядом, а потім голова його зникла разом з капелюхом.