Гаррі Поттер і орден Фенікса

Ролiнг Дж. К.

— ЗАКЛЯК...

— НІ!

З чарівної палички Белатриси Лестранж вирвався червоний струмінь, але Мелфой одразу відхилив його вбік. Закляття влучило в полицю за півметра від Гаррі й розбило кілька скляних куль.

Дві перламутрово-білі, мов привиди, і плинні, наче дим, постаті здійнялися з розбитого скла, розкиданого по підлозі, й заговорили. Їхні голоси перепліталися між собою, тож можна було розібрати лише уривки, та й ті заглушували крики Мелфоя та Белатриси.

— ...сонцестояння матиме новий... — промовив образ старого бородатого

чоловіка.

— НЕ НАПАДАЙ! НАМ ЦЕ ПРОРОЦТВО ПОТРІБНЕ!

— Він посмів... як він сміє... — незв'язно верещала Белатриса, — стоїть тут... брудний покруч...

— ЗАЧЕКАЙ, ПОКИ ЗДОБУДЕМО ПРОРОЦТВО! — горлав Мелфой.

— ...і потім ніхто не прийде... — виголосила примара молодої жінки.

Два образи, що зринули з розбитих куль, розчинилися в повітрі. Від них і від їхніх колишніх осель залишилися тільки скляні друзки на підлозі. Проте вони підказали Гаррі одну думку. Але як поділитися нею з друзями?

— Ви мені не сказали, що такого важливого в цьому пророцтві, яке я мав би вам віддати, — почав він тягти час. Ледь помітно пересунув убік ногу, шукаючи ноги друзів.

— Поттере, не треба водити нас за носа, — застеріг Мелфой.

— Нікого я не воджу, — заперечив Гаррі, а сам і далі крадькома шукав чию-небудь ногу. Нарешті наткнувся на чиюсь і наступив. Почув за спиною ледь чутний зойк і зрозумів, що то була нога Герміони.

— Що? — прошепотіла вона.

— Хіба Дамблдор тобі не розповідав, що згадка про причину появи твого шраму зберігається в глибинах відділу таємниць? — глузливо запитав Мелфой.

— Я... що? — розгубився Гаррі й на якусь мить забув про свій задум. — До чого тут мій шрам?

— Що?— настирливіше зашепотіла за спиною Герміона.

— Як же так? — з лиховісною втіхою спитав Мелфой. Дехто зі смертежерів знову зареготав, а Гаррі скористався цим і прошепотів Герміоні, майже не розтуляючи губ: — Громіть полиці...

— То Дамблдор нічого тобі не сказав? — перепитав Мелфой. — Тоді зрозуміло, Поттере, чого ти не прийшов раніше. Темний Лорд ще дивувався, чому...

— ...коли я скажу "давай"...

— ...ти побіг не відразу, коли він показав тобі у снах, де ця куля захована. Думав, що ти з природної цікавості захочеш почути точні слова...

— Он як? — сказав, аби щось сказати, Гаррі. Не так почув, як відчув спиною, що Герміона переповідає його наказ іншим, і тому намагався розмовою відвернути увагу смертежерів. — То він хотів, щоб я прийшов по цю кулю? А чому?

— Чому? — Мелфой, здавалося, страшенно зрадів. — А тому, Поттере, що забрати пророцтво з відділу таємниць можуть лише ті, кого воно безпосередньо стосується. Темний Лорд це з'ясував, коли змушував інших його викрасти.

— А чому він хотів викрасти пророцтво, що стосувалося мене?

— Вас обох, Поттере, обох... невже ти ніколи не задумувався, чому Темний Лорд хотів убити тебе ще немовлям?

Гаррі втупився в щілини маски, крізь які виблискували Мелфоєві очі. Невже це пророцтво було причиною смерті його батьків, причиною появи його шраму-блискавки?

Невже він тримає в руці відповідь на всі ці запитання?

— Хтось напророкував про мене й про Волдеморта? — неголосно перепитав Гаррі, дивлячись на Луціуса Мелфоя й міцно стискаючи пальцями теплу скляну кульку. Була вона не більша за снича і шорстка від прикипілого пилу. — А він змусив мене прийти й забрати це пророцтво для нього? Чого ж він не прийшов сам?

— Сам? — аж зайшлася божевільним реготом Белатриса. — Щоб Темний Лорд приходив у Міністерство магії, де всі так мило ігнорують його повернення? Щоб з'являвся тут перед аврорами, які марнують час на пошуки мого любого двоюрідного братика?

— То він послав вас виконати за нього всю брудну роботу? — вколов Гаррі. — Спочатку змушував викрасти пророцтво Стержиса... потім Боуда?

— Дуже добре, Поттере, дуже добре... — протяг Мелфой. — Темний Лорд знає, що ти маєш голову на пле...

— ДАВАЙ! — крикнув Гаррі.

П'ять голосів за його спиною гримнули "РЕДУКТО!" П'ять заклять полетіли в п'ять різних боків, і полиці, в які вони влучили, негайно вибухли. Височенні стелажі захиталися, а сотні скляних куль порозбивалися на друзки. З них вилітали перламутрово-білі постаті, що зависали в повітрі, а їхні голоси з невідь-якої минувшини відлунювали серед оглушливого тріску скла й дерева, серед уламків, що густим дощем сипалися на підлогу...

— ТІКАЙТЕ! — загорлав Гаррі, а зі стелажів, що загрозливо хиталися, летіли все нові й нові скляні кулі. Гаррі схопив Герміону за мантію й поволік за собою, прикриваючись другою рукою від друзок скла, що падали згори. Якийсь смертежер кинувся до них крізь хмару пилюки, і Гаррі щосили вгатив його ліктем у пику, приховану маскою. Усі кричали, хтось горлав від болю, лунав оглушливий тріск, полиці падали одна на одну, а химерні уривки пророцтв лунали з безлічі кульок...

Гаррі побачив, що шлях попереду вільний. Повз нього, затуляючи голови руками, промчали Рон, Джіні й Луна. Щось важке вдарило його в щоку, але він лише пригнувся й побіг далі. Чиясь рука схопила його за плече. Почув Герміонин крик "Закляктус!" — і рука негайно його відпустила...

Добігли до кінця дев'яносто сьомого ряду. Гаррі повернув праворуч і побіг ще швидше. Чув за спиною кроки й голос Герміони — вона підганяла Невіла. Попереду були відчинені двері, крізь які вони сюди зайшли. Гаррі вже бачив мерехтливе сяйво схожого на дзвін ковпака. Шаснув у двері, міцно стискаючи в руці пророцтво, зачекав, поки всі перестрибнуть поріг, і, грюкнувши, зачинив двері...

— Колопортус! — видихнула Герміона, і двері запечаталися з химерним чваканням.

— А де... де всі інші? — захекано спитав Гаррі.

Йому здавалося, що Рон, Луна й Джіні бігли попереду, що вони чекають їх у цій залі, але тут нікого не було.

— Мабуть, побігли не в той бік! — з жахом прошепотіла Герміона.

— Слухайте! — теж прошепотів Невіл.

За дверима, які вони щойно запечатали, чулися вигуки й біганина. Гаррі притулив до дверей вухо й почув Мелфоєве гарчання: