Гастарбайтерки
Шрифт:
«Дивні люди, дивний світ!» – подумала Галя й поринула у спокійний глибокий та світлий сон.
Перше, що побачила, прокинувшись, – волохаті ноги чоловіка, що звисали з верхньої полиці.
– Котра година? – запитала голосно й уздріла, як кінцівки здригнулися.
Тоді Максим нагнувся, так що стало видно його обличчя, і прошепотів:
– Одинадцята.
Довідавшись, що вони вдома самі, Максим зіскочив із ліжка й чи не вперше за останню добу заговорив нормальним голосом. Виявляється, він сидить ось так, не поворухнувшись, від дев’ятої години, боїться когось збудити. Хотів до туалету, але, переборюючи природні інстинкти, терпів. Тепер стрілою побіг туди й уже з кахельного раю розмірковував уголос про те, як вони будуть жити, що робитимуть, чи не повернуться завтра з порожніми кишенями
Довго роздивлялися облаштування вбиральні. Особливо вразили пральна машина-автомат і ванна-джакузі, помитися в якій не наважився ніхто з них, хоча дуже кортіло. «А як щось зламаємо?» – спиняли неконтрольовані пориви реалістичними висновками. Перейшовши до кухні, почали дивуватися з новою силою. Холодильник-велетень аж під стелю, заповнений слоїчками з варенням, якимись невідомими «фруктами» – каперсами, пікулями та іншими дивовижами. Тостер – особлива іграшка, яку Максим роздивлявся мовчки й на відстані, тоді поліз під мийку й довго звідти ойкав, айкав та прицмокував, вихваляючи німецьку сантехніку. Просто, мовляв, і достойно.
Галя трохи прибрала, навіть наважилася зайти до кімнати Гнатюків, щоб там навести лад. Акуратно, аби не порушити конфіденційності, застелила матрац, зібрала розкидане шмаття та рівненькими стосами склала на стільчики. Витерла пилюку, помила ванну та туалет, взялася до вікон. Коли все було зроблено, зварила борщ і насмажила котлет. Лише після цього запропонувала чоловікові пройтися Берліном.
Вони йшли, взявшись попід руки. Осіннє сонце лагідно пестило обличчя, і здавалося, що ось воно, щастя – безтурботне, невловиме й омріяне. Дорогою траплялися німці, які й не думали накидатися на іноземців із питаннями на кшталт «Хто ти такий?» чи «Що тут робиш?». Ніхто не запідозрив у цій парі гастарбайтерів. Німецькі діти проносилися повз на велосипедах та скейтах, замурзані й розпелехані, кричали та махали руками, бігали довкола старших. Літні городяни, акуратні та безтурботні, теревенили між собою, сидячи на лавах у парку, грали в доміно, карти чи що там, здалеку не видно. Молодь цілувалася відверто й пристрасно просто посеред вулиці. Все було інакше, ніж звикли Галина й Максим. Це чуже життя і тішило, й лякало водночас. Звичайно, якби вони легально жили в Берліні, у якомусь маленькому будиночку чи кімнатці, то від страху не лишилося б і сліду, а так…
На автобус чи у метро цього разу сідати не наважилися, переймалися, що загубляться, навіть не думали, що будь-яка людина зможе їм підказати, ба навіть підвезти до потрібного будинку. Пізнавали живий організм – Берлін і саму Німеччину – іншу, не таку, яку їм нав’язували багато років поспіль кінокартинами про війну. Галина Сергіївна відразу відзначила, що німецька, справжня німецька вимова, набагато м’якіша, співучіша й сентиментальніша, ніж навчали на факультетах іноземних мов у Союзі. «Шьон [6] !» – повторювала вона час від часу, від чого її щоки вкривалися рум’янцем задоволення. Нарешті вона почула живу мову, якої навчала дітей.
6
Дуже (нім.).
2
Галина Сергіївна Манькович довгий час викладала німецьку в одній зі столичних шкіл. Роботу свою любила безмежно, як і дітей. Щоправда, учні її остерігалися, за панібрата не брали. Керував дітьми не страх, а глибока повага.
Пані Галина, окрім роботи, пишалася сином – кандидатом технічних наук Віктором. Коли «хлопчикові» виповнилося тридцять три, він одружився. Стали жити втрьох у маминій трикімнатній квартирі на Подолі. Галюня, як її ніжно називали колеги, виглядала років на сорок п’ять у свої за п’ятдесят. Усе завдяки прихильності до активного способу життя та спорту, що збереглася ще з юнацьких років. Не відмовляла собі в задоволенні побігати зранку підтюпцем та тричі на тиждень подолати двадцять доріжок у басейні. Свого часу захопилася йогою. Натрапила на телеурок, що транслювався місцевим каналом. Миттєво влипла в екран, затягло. Згодом у торговельних джунглях підземних переходів віднайшла відеокасету «Йога для початківців». Раритетною, як для
– Добре, що тебе не бачать учні, бо мала б прізвисько Скажена Собака.
Галюня сміялася, терміново виходила з асани й поспіхом згортала килимок, аби дременути на кухню.
– У мене сьогодні котлети…
Іринка, дружина Віктора, як заведено у переважній більшості мексиканських мелодрам, з першого погляду незлюбила свекруху, хоч та нічого поганого невістці не бажала й тим більш не робила – була далека від загальноприйнятих, а подеколи й обов’язкових в українському соціумі внутрішньосімейних гризот. Обходила дрібні побутові негаразди, наче виконувала норматив зі слалому, намагалася довше затриматися на роботі, аби молодята насолодилися першими медовими місяцями. Мати віддала Вітюні дві кімнати, сама перебралася з великих до колишньої дитячої. «Скільки мені треба, – думала. – А діти нехай тішаться». Квартиру отримав колись чоловік Галюні, батько Віктора, який помер десять років тому – був-бо на чверть століття старшим за дружину й мав кілька хронічних хвороб, які, власне, і вкоротили йому віку. Прожили вони душа в душу, народили от сина, отримали квартиру, чоловік добре заробляв. Але не стало його…
– Ти, Сергіївно, дивись, аби невістка з хати не вигнала, – насмішкувато прискіпувалися до вчительки подруги.
Жінки відверто, по-сімейному жартували, не криючись від Іринки, яка подавала до столу чай. Святкували день народження Віктора. Зібралися потрібні Вітюші люди з його конструкторського бюро. Галина Сергіївна запросила й своїх двійко. Аякже: вони допомагали няньчити синочка, коли той був маленьким. Згодом, як вирішив вступати до престижного вишу, готували, підтягували. Галя – гуманітарій, нічогісінько в математиці не тямить, а подруги – специ.
– Мамо, позакривай роти своїм подругам! – дратівливо озвався Віктор через увесь стіл після того, як отримав вербального прочухана від молодої дружини.
Жінки замовкли під тиском висловів молодого вченого. Недоладно вибачилися, але молоді на них уже не звертали уваги. Жінки пересиділи зо п’ять хвилин для чемності. Тоді, продріботівши біля столу, аби нічого не зачепити, вийшли до коридору. Галина Сергіївна крізь гучні звуки музики намагалася розтлумачити синові, що подруги не хотіли образити Ірисю, але син її не слухав, пішов танцювати з усміхненою дружиною-переможницею.
– Ти не переймайся, Галю. Усе буде добре. Усі через це проходять. Спочатку притираються… – заспокоювала викладачка фізики Оксана Леонідівна, вдягаючи пальто. – Ой, моя Зоя також спочатку мене мало не згризла через свого Колю. Минув рік, і тепер зять краще до мене ставиться, ніж власна дочка. Перетерпіла трохи, трохи під себе підгребла, ото воно й стало на місце. Скоро онуки будуть, то ти знадобишся, ще й як. Це тепер ти – зайва…
– Зайва? – Галина злякано сіпнулася, а на очі не знати звідки набігли сльози.
Подруги пішли, а життя почало втрачати барви, зів’яло, дало тріщину, похитнулося. Пані Манькович, проголошуючи тантричні мантри «Ом-м-м», із завмиранням серця очікувала приходу невістки чи то з магазину, чи з прогулянки. Нишком мріяла про онуків. Уявляла, як бавиться з ними. Була впевнена, що малеча відновить у цьому домі гармонію.
І ось нарешті сталося! Іринка завагітніла… Усе в родині підпорядкувалося її забаганкам. Майбутня бабуся відчайдушно махнула рукою на своє вчителювання, звільнилася з роботи, щоб сидіти з невісткою, аби в будь-яку хвилину бути під боком. Знайомий гінеколог обмовився, що в Іринки існує загроза викидня, й молодичка боялася зайвий раз підвестися. Галина Сергіївна годила як могла, але це все одно не давало бажаного результату. Щовечора, коли додому повертався вимучений восьмигодинним сидінням на одному місці науковий співробітник Віктор Федорович Манькович, усередині новоутвореної родинної ланки спалахували сварки, зчинявся ґвалт і транслювалися показові розриви відносин із обов’язковим втягуванням до конфлікту розгубленої та схвильованої мами.