Ге, людина з Моого
Шрифт:
Нам було трохи дивно, але Геленка мала слушність, ми наче прокинулися з тривалого сну. Планета Моого розтанула у вечірньому повітрі, зник Ге, зникла небезпека, пригоди, геройство, вмовк невидимий крикун, і тепер тут сиділо звичайнісіньких троє дорослих людей з двома дітьми, випадкові друзі. Наша кабіна пірнала то в світло, то в гомін, а потім знову падала в пітьму.
— Що не кажи, а це справді було гарно, як ми сіли
— І те, як ми опинилися на вулицях Забавок, — усміхнулася Геленка.
— І те, як ми танцювали як його… керндон.
— І як ви ладні були піти одне за одного на смерть, — ледь чутно нагадала Кароліна; діти її, мабуть, не почули. Принаймні не дали жодного знаку.
— Шкода, Ге, — сказала Геленка, і вигляд її в цю хвилину був дуже засмучений.
— Якби хоч знаття, — буркнув Ладіслав, — що колись ми долетимо до такої планети.
— Долетимо, — мовив я, — але, певно, на борту нашої Землі. Цим я хочу сказати, що ми вдома дочекаємося такої будучини, звісно, під добрим сонцем і без крикунів.
— Ге, потверди це великою мооганською присягою, — звернулася до мене Кароліна.
Ми саме підіймалися вгору. Хвилі тепло-вологого повітря гойдали нас, а глибоко під нами віддзеркалювалося небо срібних туманностей і ясних зірок.
І я вкляк на дно нашого кумедного зорельота й здійняв над головою руки.
Я заприсягся лиш у тому, в що вірю. Що люди стануть набагато кращі й що ми самі вже повинні жити без страху, в постійній радості. І що я згоден на таке життя.
Закінчив я відомою вже фразою:
— І в цьому я даю велику клятву. Хто повірив, нехай поцілує мене в обидва ока і скаже: «Устань, друже».
Я заплющив очі й відчув три цілунки. Пролунало три знайомих голоси: «Устань, друже». Останній цілунок був легкий, як роса. І Кароліна прошепотіла: «Устань, друже».
Я підхопився на радощах і трохи не полетів у всесвіт.
Дідок більш не дозволив нам кататися. Сказав, що ми пустуємо на колесі дужче, ніж малі шибеники.
Та нам усе одно час було вже додому.
Діти зажадали, щоб я одвіз їх туди, звідки взяв. Мовляв, їхньою вулицею не їздять машини, бо там самі вибої, а звідти їм додому буквально кілька кроків.
Наша подорож скінчилася біля старого каштана.
Йозіфек вимкнув мотор майже одночасно з нами. Ми зайшли під дерево, як і пополудні. Під Геленчине дерево. Вже зовсім споночіло.
— Зараз почнуть співати мої соловейки, — мовила Геленка.
Ладіслав повідомив нас, що зчинить уночі в прозорій кулі невелику бурю, а може, й землетрус, Йозіфек заявив, що надягає навушники, щоб перекласти нам мову тварин, якщо часом котрась із них тут заговорить.
Потім Ладіслав урочисто звільнив мене з полону й віддав зброю. Я засвітив її й подарував йому замість нагороди за хоробрість. Ладіслав попросив, щоб я почепив цю нагороду йому на груди. Я почепив її на шкіряний ґудзик його куртки.
Всі заплескали в долоні. — Тільки я не знаю, — сказала Геленка, — і навіщо ліхтарик, який освітлює комусь підборіддя.
Ми всі дійшли висновку, що поночі зручніше тримати нагороду в руці.
— А може, я краще триматиму її сама? — запитала Геленка.
Спалахнула коротка суперечка, хто понесе ліхтарик. Ладіслав ширяв світлом по темному околу. Сполохав у полі кота. Кіт нявкнув і щез у пітьмі.
— Знаєте, що пронявчав цей кіт? На добраніч, — переклав Йозіфек із котячої мови.
— На добраніч, на добраніч.
Ми вже прощалися.
— Прощай, мооганине.
— Прощай, Славний Ладіславе.
— Прощай, Моого, — мовила Геленка. — Чи долетимо ми колись до тебе?
Ми дивилися дітям услід. Засвічений ліхтарик гойдався з боку на бік. Його безперечно тримав… угадайте, хто?
Примітки
1
Віногради — район Праги.
2
Вршовіце — район Праги.
3
Бранік — околиця Праги.
4
Дейвіце — район Праги.
5
«Алгамбра» — нічний клуб у центрі Праги.