Генерали імперії

Чемерис Валентин Лукич

Зустрівшись поглядом з Дорошенком, звір наче здивовано рикнув: «О, а ти чого тут опинився?! Тікай, брате, якщо ноги маєш. Москва таких як ми з тобою, неласкаво зустрічає…»

З роззявленої пащеки з висолопленим язиком звисала кривава піна.

Та ось із білої завії вигулькнув гурт розхристаних дядьків в армяках і без шапок – на зарослих бородатих обличчях виднілися тільки широко розкриті роти – переслідувачі щось завзято кричали. Не так від злості, як, напевне, від молодечого захвату.

– Ат-ту його!!! Ату-у-у!!! – донеслося до гетьмана, як вітер повернувся в його бік. – По хребту сєрого!.. В дихало!.. В мордяку!.. Селезінку!!. Ядрьоная мать!..

Дорошенку чомусь

стало шкода сіроманця – як наче б відчув у ньому товариша по нещастю.

– Хо-орош, сєрий розбойнік! – вигукнув у захопленні стольник. – Ай да волк-волчище! Бачиш, гетьмане, які в нас вурдалаки в граді бігають?! По льоду Неглінної чи Москви-ріки забрів у місто. Ну теперя мужички відведуть душечки!…

Звір зник у заметілі, лишаючи в білому снігу кривавий слід, по якомусь часі зникли в тій завії й переслідувачі, й швидко з того боку, куди вони подалися, почулося протяжне, напевне ж, прощальне виття – мужики відводили душі. Та ось виття урвалося, натомість почулися глухі удари і схвильований гул мужиків…

Чомусь стало жаль вовка, добрий звір, розкішний… Коні і люди нарешті спільними зусиллями витягли ридван на тверде, і валка рушила далі загаченими снігом московськими вулицями…

– Що, гетьмане, закручінілся, уздрівши загнаного вовка? – Вже як сіли в ридван і рушили, запитав стольник полоняника, якого, виконуючи царське повеління (а раптом йому яка нагорода перепаде?), таки благополучно довіз з України до першопрестольної. – Москва нікого не милує, хто їй не кориться. Але ти покедова не муч себе невідомістю. Одне ясно: прямуємо не в острог, а – вище голову! – у Кремль! Хоча Кремль, між нами кажучи, це теж острог – тільки найбільший і найзначніший. І сидить у цьому острозі навіть сам цар-батюшка. Все життя, як у в’язниці. Такі, брат, діла. Або казнять тебе, Пйотр Дорофійович, або помилують – третього не дано. Для тих, кого у Кремль везуть…

Хоча на той час значення фортець (як і замків теж) після винайдення артилерії і в міру того, як вона успішно розвивалася, значно впало і те падіння тривало (пізніше воно взагалі буде зведене нанівець, а замість фортець, замків чи пізніших фортів та бастіонів з’являться укріпрайони та смуги), Москва не тільки залишалася фортецею, а й віками нажахана степовиками із Золотої Орди, посилено будувала все нові й нові укріплення. Із дерев’яної часів боярина Стефана Кучки (тоді Кучков чи пізніше Москов, як нарече її Юрій Долгоруков), вона мурувалася швидкими темпами – як казали на Русі, зодягалася каменем. Юрій Долгоруков у гирлі Неглінної, при її впадінні в Москву-ріку збудував град, а в часи Калити то вже був кремник, ще пізніше – з XIV століття – кремль з малої літери, а згодом і Кремль з великої букви. І хоч в різні часи «царюючий град» – один з найранішніх титулів Москви, – вже мав чотири внутрішні фортеці, – той же Кремль, Китай-город, Білий город і Скородом, але найвідомішим столичним укріпленням, що з часом зробився символом не тільки Москви, а й усієї Росії, став лише Кремль.

В кінці XV століття московські царі з незнаним до того розмахом і старанням розпочали будівництво найновішої фортеці в центрі Москви. Дерев’яний кремник Калити проіснував менше трьох десятків літ, як був замінений білокам’яним, довжиною в дві тисячі метрів кремлем, що його збудував у 1367 році Дмитрій Донський («и со всеми бояри старейшими сдумаша ставити город камен Москву…»). Так з’явилася кам’яна Москва, оскільки ж Кремль Дмитрій Донський збудував з білого каменю, столицю звідтоді почали величати білокам’яною, хоч вона у всі часи була сірою і непривабливою.

Фортеця Дмитрія Донського простояла більше ста років, але надійшов і її час. І знову

постала потреба будувати кремль – ще новіший, ще грізніший і ще величніший, – з великокнязівським та царським розмахом, аби Москва камен постала такою на всі прийдешні віки.

Для цього Іван III запросив до себе з Італії видатних майстрів по спорудженню фортець (та, власне, й сам термін fortezza – укріплення, – був італійським) – Аристотеля Фіорованті, Марка Руфа, Петро Антоніо Соларіо, Алевіза Нового та інших – вони проектували і керували будівництвом грандіозної споруди російської столиці.

Новий Кремль будували більше десяти років – з 1485 по 1496-й, – а всі роботи, в тім числі й спорудження величезного, до того небаченого рову завершилося аж у 1516 році.

Італійці збудували руським преміцну й потужну оборонну стіну з особливою кладкою (технічна новина на той час) висотою (залежно від рельєфу місцевості) від 5 до 19 і довжиною у дві тисячі з чвертю метрів, звели 18 красивих башт, і звідтоді стіни й башти Кремля, дещо, правда, перебудовані, стоять і нині. З двох боків Кремль омивають води річок Неглінної та Москви, а там, де не було водяних перепон (теперішня Красна площа), вирили рів глибиною від 8 до 12 метрів (дво-триповерховий будинок) і шириною зверху до 36 метрів та пустили в нього воду двох річок. І Кремль став островом, неприступним з усіх боків. Одночасно зводилися нові й перебудовувалися старі будівлі в самому Кремлі – собори Успенський, Архангельський, Благовіщенський, Грановита палата для урочистих прийомів великих князів, а потім царів. З’явилися урядові будинки – прикази, палаци бояр – здебільшого родичів великого князя, а потім царської сім’ї. Центром стала Двірцева площа з головним храмом Москви Успенським собором, де вінчалися на сімейне життя й коронувалися на царство руські великі князі й царі (в Архангельському їх ховали).

Але головним у Кремлі в його південно-західному куті між Боровицькими і Троїцькими воротами й до самої площі був царський двір – окремий городок зі своїми дворами, палатами, господарськими будівлями, церквами й навіть садами. Там же – чи й поруч – палати патріарха, монастирі, церкви, ще далі – прикази, а їх в Росії вже тоді нараховувалося близько ста, хоч не всі вони розміщувалися у Кремлі.

В один з таких приказів – Малия Росії – і везли Петра Дорошенка надвечір 19 березня 1677 року від Різдва Христового.

Коли валка, попокружлявши загаченими вулицями білокам’яної, нарешті дісталася Кремля й спинилася на його території в Малоросійському дворі, стольник Семен Алмазов, вперше за всю дорогу від Сосниці, що на Чернігівщині, й до самої Москви, зняв ковпак, оторочений хутром видри, струсив з нього сніг, обтіпав долонями руду бороду, широко й розмашисто перехрестився.

– Всьо! Дома! В Москві камен! Як у Бога за пазухою. Слава тя Господи! Приїхали, мать-ать-перемать!.. – І скільки в голосі служивого було радощів, що Дорошенко аж позаздрив йому – щасливець! Має батьківщину – свою Москву камен, – де й справді почувається, як у Бога за пазухою. Повернувся додому, а що чоловікові треба у цьому світі?

Осіняли себе хрестами, познімавши хутряні шапки, й стрільці – вони теж повернулися з України додому живі-здорові і тепер з нетерпінням чекають, коли ж їх – в нагороду за добру службу, – повідпускають додому, і вони з галасом, гиком і свистом понесуться в свою Стрілецьку слободу.

І тільки полоняник не радів і Богу не дякував – не було за що.

– З прибуттям, гетьмане, до Москви, матушки нашої!

– Вашої, стільнику, вашої, – уточнив бранець.

– Не квапся відхрещуватися, може, наша матушка стане і твоєю…