Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
Він був слабкий чоловік, за кожної невдачі нервував. А то й панікував, але при тому міцно тримався за линву життя, борюкався, боровся. То вже селянська закваска. Й цього разу вирішив написати книжку-нариса про свого земляка Семена Прокоповича Лисицю з «Арсеналу». У них у поліському селі половина прізвищ з фауни: Борсуки, Вовки, Зайці, Лисиці, Бобри, Ворони. Він з ним добре знайомий, Семен Лисиця — лауреат Державної премії, депутат
З того дня у вільний час (а його було хоч відбавляй) Борис ходив на «Арсенал». Розмовляв з колегами Семена Прокоповича, але здебільшого сидів у прикомірку біля кабінету Семена Прокоповича — начальника цеху, колись той був токарем. В кабінеті йому з ним розмовляти майже не доводилося: до Лисиці увесь час забігали люди, то він сам ішов у цех, давав якісь розпорядження. А то й, коли якийсь станок виходив з ладу і наладчик не міг дати ради, ставав до станка, ворожив, і станок знову починав гудіти.
— Нам, Семене Прокоповичу, треба багато говорити з вами, ґрунтовно.
Семен Прокопович затягнувся цигаркою, задумався.
— А знаєш що? В мене незабаром відпустка, поїдем разом у будинок відпочинку, наприклад, у Ворзель.
— Ну… а путівка?
— Там наш будинок. Путівку я дістану.
Ходили по лісу. Берізки над їхніми головами тріпотіли листочками весело, дуби статечно-поважно; зупинилися перед дивом: два столітні могутні дуби стояли мертві. Ще недавно вони були живі; листя не посохло, не облетіло, а, ще зелене, вмерло, висіло безживно. Що їх убило, яке нещастя впало на них?
— Так буває і в людей, — мовив Семен Прокопович. — Людина ще ніби жива, а всередині мертва.
«Це наче про мене, — подумав Борис. — Але ні, я листя не опущу. Я не дамся».
Книжку він написав швидко. Семену Прокоповичу вона дуже сподобалася: «Ти обійшовся без сюсюкання, без непотрібних грімких слів».
Подав книжку до видавництва. Там її зустріли кисло. І редакційний висновок був кисло-солодкий, більше кислий: письмо добре, хороший стиль, хороша мова. Але не показана як слід депутатська, партійна діяльність Лисиці, не показано, який він патріот радянської вітчизни, не підняв образ Героя на
Борис не сказав Діні, що пише книжку. Коли він приніс додому купу подарунків дітям, а їй золоті сережки, вона одягла їх, підійшла до дзеркала і раптом заплакала.
— Будемо жити, — сказав Борис. — Тепер я пробив шлях у друк.
У пресі опублікували покаяння Зоца. Воно було нехороше: всі заарештовані на слідстві і в суді казали, що вони не вели антирадянської агітації (за це можна було отримати й «вишку»), а боролися за відновлення ленінських норм у державі. Зоц же писав, що вони вели антирадянську агітацію і антирадянську роботу. Його незабаром випустили, він не вернувся в редакцію журналу, а працював в архіві.
Наближалися вибори до Верховної Ради УРСР. По їхньому округу кандидатом у депутати висували Василя Якимця. По квартирах ходили агітатори, заповняли анкети. Зайшло і до них двоє — хлопець і дівчина. Заповнили анкету на Бориса, а тоді запитали Діну:
— Прізвище, ім’я, по-батькові. Рік і день народження, національність?
На останнє запитання Діна відповіла:
— Українка.
Борис здивовано глянув на неї. А коли пішли агітатори, сказав:
— Ти ж росіянка.
Діна підійшла до шухляди столу, дістала свій паспорт, розгорнула його. Там у графі «національність» стояло — українка.
— А як це?
— Коли міняли паспорти, я поставила свою справжню національність. Національність душі.
Борис вийшов на балкон. Над його головою в сірому небі трохи в стороні, над Дніпром, лунав срібний передзвін — то летів журавлиний ключ і, може, той самий, з порізаних обкладинок.
Юрій Мушкетик (нар. 1929 р.) — відомий майстер сучасної українська прози, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, автор багатьох повістей та романів, присвячених історії нашої країни. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки: «На брата брат», «Яса», «Плацдарм. Жорстоке милосердя».